Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може, й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.

      Широка звіриняча – а може, й мисливська – стежина тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.

      Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.

      – Кіпок-позірок, цур на сухе врок… – замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням й наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.

      – Дякую тобі, Хорсе. – Лобас зрозумів нагле піднесення комашні як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.

      Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем й став дертися крутосхилом, вкритим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах – рівні, мовчазні, вкриті синіми нароснями і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, відтак крізь листя знов продерлися сонячні промені.

      Начальний жрець Волх, котрий послав Лобаса до пралісу, не збрехав. На лисому тім’ї лісової гори стояло капище. Таке древнє й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Подібну порость Лобас бачив уперше. Так само як і листоподібних комах, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на палях, рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до кам’яного бога, послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги й побачив, що кам’яного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед цих уламків є й людські.

      Він обережно, з охоронними примовками, зійшов з кістяного кола, обійшов кам’яного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Її дашків коник підносився над жертвенним током ледь на два лікті. З коникової пащі стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у всіх східних та північних божницях, а лише п’ять сходинок.

      – Їжачі боги! – прошепотів Лобас. – П’ять кроківок! Це ж Пекова божниця, най мені цур…

      Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич взнав, що треба йти по завіт до божниці злодійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.

      Тут, на вологому заході Хорсових земель,