Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

Ані Фарнак, ані його батько, ані дід не зустрічали арґіроспідів – «срібнощитних» гвардійців давніх македонських царів. Але кожній дитині були відомі легенди та перекази про лютих і непереможних ветеранів Олександра, які перед боєм пили священний напій, скаженіли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де інші не сподівалися навіть на гідний відступ.

      – Вони теж п’ють отой… напій? – спитав цар.

      – Так казали мені колись старші люди з Фанаґорії. А ще амазонки дають напій коням, і ті стають ласими до людського м’яса.

      Фарнак вирішив, що все треба перевірити самому. Батько вчив його не довіряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Він ще не встиг виголосити розпоряджень, коли тямущий раб повідомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосі, а кати чекають напоготові. Цар звелів принести смолоскипи і викликати товмачів. Спімен побіг до шатра і приніс йому легкого панцира.

      – Навіщо?

      – Мій володарю, – вклонився раб, – ці войовничі жінки гнучкі та сильні. Вони володіють небезпечними бойовими таємницями. Навіть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемонові шию. Лікар не впевнений, чи він виживе».

      Фарнак згадав Полемона – дужого ветерана нескінченних Мітридатових війн, сотника охоронців з голеною головою і руками, схожими на переплетене коріння дубу. Воїна, здатного кілька діб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою і дозволив Спіменові одягти на нього броні.

      – Полемон допитував амазонку? – спитав Фарнак, коли сталеве, підбите шкірою, кольє огорнуло його шию, і відразу пошкодував, що спитав. Раб міг зрозуміти це запитання як ознаку остраху.

      – Полемон після допитів хотів насолодитися її тілом.

      Цар засміявся. Але в його реготі Спімен не почув зухвалості. У супроводі царських охоронців вони залишили платформу, проминули казарми, стійла, майданчики з похідними шатрами і вийшли на нижню терасу портового молу.

      – Вона брудна, мов тварина, – зауважив раб, намагаючись не відставати від широких кроків царя, – але ж наш Полемон не гребував навіть козами… Кати після допитів продавали йому і його братові красивих полонених. За гроші або за вино… Потім брати самі ламали їм шиї.

      У кам’яному мурі охорона відкрила рясно оковані двері. Вузькі сходи вели вниз, у темряву. Звідти тхнуло водоростями, прокислим вином і пліснявою.

      – Я чув, – сказав на порозі льоху Фарнак, – що давній боспорський цар Аргонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою і брудною тварюкою?

      – Давні царі, – відповів Спімен, запалюючи царський смолоскип, – жили не в містах, але у простоті. Серед підданців-скотарів. Такий, як той Аргонакт, міг і не вважати амазонку хижою. Тоді ж, як переконують нас філософи, була Золота доба.

      Підземелля зустріло царя щурячим шурхотом і стишеним плюскотом моря. Вузький прохід був на дві стопи від підлоги залитий водою. Оксамитові чобітки царя відразу змокли. Охоронці відчинили