Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

залишалась невідомою.

      Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.

      Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.

      – Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? – бив себе по колінах Дорош. – Чому так, Волоше?

      – Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.

      – Чому ж лише його тіло зникло?

      – Такою є воля богів.

      – Воля богів… – Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?

      – Незбагненна та воля й примхлива, – не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. – Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.

      – Яких ще присяг? – не розумів старійшина.

      – Тих, що прив’язують нас до минущого.

      – Хіба мій Нірад на таке присягав?

      – Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.

      Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.

      – А все ж таки, – косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, – правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?

      – Хорс Охоронець радий, – запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.

      – Щось ти не договорюєш, – зітхнув Дорош. – А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.

      – За незнайденою плоттю своєю плакав?

      – Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.

      – Я відмолю. Й богів умилостивлю.

      – А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…

      – Думай, про що кажеш, – нахмарився Пекич. – Людей за людей не жертвують.

      – А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?

      – Трьох достатньо.

      – Трьох