Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

ями. Гострий сучок розідрав їй коліно. За кілька хвилин коромольники наздогнали дівчину, повалили на прілу хвою, зірвали з ременів ніж, сагайдак і сокиру. Лук вона загубила ще в хащі.

      – Куниця! – прогарчав Мріян, стягуючи з дівчини одяг.

      – Забери руки, смерде, я дочка воєводи! – Жаринка вкусила Рогозвія, що притиснув її до землі, й миттєво дістала по голові палицею.

      Свідомість повернулась до дівчини неприємної миті. Мріян якраз заходився її ґвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, відчайдушно рвонулась. Проте її міцно тримали. Сильний удар в живіт став відповіддю на нову спробу вкусити ґвалтівника. В голові запаморочилось, дихання перехопило, нутрощі охопило болісне полум’я. Сильні пальці охопили її шию і притиснули до чогось твердого і шерехатого. Обличчя дівчини вперлось в замоховілий бік впалого дерева, скручені мотуззям руки втратили чутливість. Жаринка спробувала крикнути, але замість сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось – їй здалось, що це був сивий коромольник Мріян – бридко засміявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька відчувала у собі, запрацювала швидше. Живіт відізвався на це новими хвилями болю, які добігали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потім щось змінилось. Мріян перестав рухатись в її тілі, навалився їй на спину, завмер, дивно – немов ображене дитисько – схлипнув. Відтак повільно й важко сповз кудись убік. Рука, що тримала її за шию, також послабила захват.

      Жаринка зачекала кілька хвилин. Опісля різко сіпнулась, скинула з шиї охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мріян лежав горілиць і дивився в небо скляними очима. Рогозвій стояв на колінах поряд, оперши голову на корінь товстезного вивертня. М’яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що він задрімав від непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пір’ям стріла, що стирчала з його передпліччя.

      Жаринка завважила, що це була не важка бойова стріла, а стрижель – знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жіночих рук і дитячих вправ. Така стрілка не входила глибоко в тіло й не могла миттєво вбити людину.

      «Стрижелі змастили павучою отрутою», – зрозуміла дівчина. Вона також згадала, що пір’ям дрохви споряджали свої стріли печеніги й угри. Кілька хвилин вона не рухалась, очікуючи або нових стрижелів, або ж появи самого стрільця. Відтак оперлась на колоду, обережно підвелась, оглянула вітровал. Нікого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрітий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на півночі ячала дрімлюга.

      2.5

      Арату вчили, що сутність воїна виникає з відчаю тих богів, що програли у небесних битвах і перегонах. Воїн, казали їй, народжується у просторах поразок, де предвічна енергія слабне і перетворюється на тьмяну липку матерію, зніяковілу від власної безпорадності. Там, де згасає духовне світло, а космічні потоки волі міліють і обертаються калюжами духу. Ці калюжі люди називають бажаннями. Воїн, вчили Арату, вибудовує