Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

      Іти, зверни, зверни до гори!

      Іти, зійди, зійди, запали!

      Рту медову вийми, урви!

      Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла:

      – Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!

      На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

      З північної сторони току з’явилась процесія. Пекич вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі. Ранкове сонце – а з ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі – виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.

      Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім – коли побожний настрій серед воїв відновився – звернувся до старійшини Дороша:

      – Кого немає?

      – Горанової наймолодшої та Стоймислової Жаринки, а з простих – Спірки з Лугового кінця та рудої Риски. Ці дві ходять під Горановою Доброславою.

      – Добре шукали?

      – У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

      – А Горан зі Стоймислом?

      – Сидять у теремах. Привести?

      – Нехай собі сидять, – насупився Чоломир і вказав перначем на жерців: – Чого вони тягнуть?

      – Залізо ще холодне, – замість Дороша відповів воєвода Шандр. – Має зачервоніти.

      Воєвода хотів ще додати, що Пекич мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені лемеші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув і плюнув у жменю.

      Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.

      «Почув про облавників, – зрозумів Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадується…»

      Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоби усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. Їх лише підкоротили, щоби раптом не загорілися, коли дівчата крокуватимуть випробувальним залізом.

      Старший