Останній з могікан. Джеймс Купер

Ті підійшли до нього, і між ними зав’язалася розмова делаварською говіркою. Потім, відклавши вбік рушниці, індіанці розійшлися у протилежні боки та почали обережно заглиблюватися в хащі.

      – Тепер ідіть до того шахрая, – сказав мисливець. – Могікани схоплять його, не зіпсувавши навіть його розфарбування.

      – Ні, – гордо вимовив Гейворд, – я сам схоплю його.

      – Що ви можете зробити, сидячи верхи на коні, проти індіанця, який легко ковзає серед дерев?

      – Я можу зійти з коня.

      – І ви гадаєте, що він чекатиме, доки ви зістрибнете на землю? Той, хто хоче мати справи з тубільцями, має діяти за індіанськими звичаями. Отже, йдіть та погомоніть із цим шахраєм, удайте, нібито ви вважаєте його за свого найкращого друга.

      Гейворд, хоча й з огидою, вирішив дослухатися цієї поради. Тепер він цілком утямив, яка небезпека чекала на його супутниць.

      Сонце зайшло, і ліс заглибився у темряву. Саме в цей час дикуни вчиняли свої варварські напади, безпощадно розправляючись із жертвами.

      Щойно молодий офіцер вирушив до провідника, мисливець розпочав розмову з учителем співу.

      Проїжджаючи повз дівчат, Гейворд сказав їм кілька слів, причому радісно зауважив про себе, що вони не здогадуються про справжню причину зупинки, вважаючи її простою випадковістю.

      За мить він зупинив свого коня перед провідником, який усе ще стояв, притулившись до дерева.

      – Ти сам бачиш, Магуа, – розпочав майор, – що ніч уже настала, а ми ще так само далеко від форту Вільям-Генрі, як і зранку. Вочевидь, ти заблукав. Мені теж не вдалося знайти потрібного шляху. На щастя, у цьому лісі я зустрів мисливця, який знає всі лісові стежки та обіцяє провести нас до місцевості, де ми зможемо заночувати.

      Індіанець спрямував свій погляд на Гейворда й ламаною англійською запитав:

      – Він сам-один?

      – Один? – повторив Гейворд, якому було гидко брехати. – Звичайно, ні, Магуа, адже з ним ми, його супутники!

      – Тоді Хитра Лисиця піде, – відповів провідник, спокійно підіймаючи із землі свою торбину, – а з блідолицим залишаться тільки люди його племені.

      – Підеш? Але кого ти називаєш Лисицею?

      – Це прізвисько, яке дали Магуа його канадські брати, – з гордістю відповів індіанець. – Для Хитрої Лисиці ніч усе одно що день.

      – А що скаже Лисиця комендантові форту Вільям-Генрі, коли той спитає його про своїх дочок? Чи він наважиться признатися начальнику, що молоді леді залишилися у лісі без провідника?

      – У сивоголового старого гучний голос та довгі руки, – відповів хитрий індіанець, – проте хіба Лисиця почує його в лісі чи відчує його удари?!

      – А що скажуть мохоки? Напевне вони зшиють йому спідницю та відправлять у вігвам до жінок, бо Магуа більше не зможе займатися чоловічою справою.

      – Хитра Лисиця знає шлях до Великих Озер, де зможе відшукати могили своїх батьків.

      – Досить, Магуа! Хіба ми не друзі? Навіщо нам сваритися? Мунро обіцяв тобі винагороду, якщо ти справдиш