Останній з могікан. Джеймс Купер

де колись вирував водоспад.

      – Схоже, ми опинилися на маленькому острові.

      – Так, обабіч ми оточені водоспадом, а ще обабіч – річкою. Вдень ви змогли б зійти на скелю й звідти подивитися на злодійства непокірної води. Тепер вона струменіє, як шалена: тут скаче, там пропадає, тут рине, там перекидається. В одному місці вона біла як сніг, в іншому зелена, мов трава, інколи вода з шумом падає в печери, а іноді спливає вниз укосом, ніби тихий струмочок.

      Після такого своєрідного опису гленнських водоспадів слухачі повірили в цілковиту безпеку свого сховку і, заспокоївшись, розпочали вечеряти.

      Ункас прислужував панянкам із гідністю й ніжною турботою, що надзвичайно тішило Гейворда, який добре знав, що це суперечить індіанським звичаям, за якими воїнам заборонялося виконувати будь-яку хатню роботу, особливо в присутності жінок.

      А оскільки звичай гостинності вони шанували понад усе, то цей маленький відступ від традицій не викликав невдоволення. До того ж, неупереджений спостерігач помітив би, що молодий вождь виявляв до дівчат неоднакову увагу. Коли він подавав Алісі флягу з водою або кавалок дичини на тарілці, майстерно вирізаній з перцевого дерева, очі його світились іншим блиском, аніж тоді, коли він надавав ті самі послуги її сестрі. В останньому випадку його погляд з ніжністю зупинявся на прекрасному, виразному обличчі Кори.

      Кілька разів юнак був змушений заговорити з панночками. Тоді він уживав англійську мову, якою ледве міг спілкуватися, проте доволі зрозуміло, і його низький приємний голос звучав так мелодійно, що обидві дівчини захоплено й здивовано милувалися ним.

      Тим часом Чингачгук залишався вкрай серйозним. Він сидів близько до вогню, так що присутні побачили нарешті справжній вираз його обличчя, що проступав крізь бойову розмальовку, яка наганяла жах. Сестри помітили велику схожість батька із сином, з тією лише різницею, яку накладають роки та життєві турботи. Дикий вираз обличчя старого індіанця пом’якшав, і від нього віяло спокоєм та впевненістю у своїх силах.

      На відміну від Чингачгука, мисливець, схоже, не знав спокою. Він досхочу їв і пив із таким апетитом, якому, здавалося, не могла б завадити навіть думка про близьку небезпеку, проте пильність не залишала його ні на мить. Кілька разів фляга чи кавалок печені зупинялись біля його рота, і він прислухався до віддаленого шурхоту, що видавався підозрілим. А оскільки за цими частими паузами ніколи не поставало ніякого зауваження, то невдовзі всі заспокоювалися.

      – Ходіть-но сюди, друже, – звернувся Соколине Око наприкінці вечері до вчителя співів. – Спробуйте трохи оцього вина. Воно прожене сумні думки про лоша й надихне життям вашу душу. Я п’ю за нашу майбутню дружбу й сподіваюся, що шматок конини не стане причиною ворожнечі між нами. Вас як звати?

      – Гамут, Давид Гамут, – відповів співак, зробивши великий ковток запропонованого йому пекучого напою.

      – Гарне ім’я, – зауважив мисливець. – Я люблю такі імена, хоча у винахідливості щодо імен християни