Останній з могікан. Джеймс Купер

щоб вони увійшли в неї. Сестри без вагань прийняли його запрошення, кидаючи тривожні погляди у густу темряву, яка огорнула берег.

      Щойно Кора й Аліса сіли, як мисливець звелів Гейворду взятися рукою за один кінець маленького човника, а сам ухопився за інший, і вони потягли його вгору проти течії, а засмучений хазяїн убитого лошати йшов за ними позаду. Так вони рухалися вперед, і глибоку тишу, яка панувала навкруги, порушував тільки плескіт води.

      Гейворд залишив керування човником мисливцеві, який то наближався до берега, то віддалявся від нього, намагаючись уникнути підводного каміння та глибших місць, які були добре йому знайомі. Іноді він зупинявся посеред загального мовчання, яке вражало ще дужче через шум водоспаду, та болісно прислухався до людських голосів, котрі лунали з лісу. Переконавшись, що все спокійно, він повільно продовжував свій шлях. Нарешті погляд майора впав на щось, що чорніло у густій тіні, і він указав на це мисливцю.

      – Так, – відповів Соколине Око, – індіанці сховали тут коней. Вода не залишає слідів, а такої пори навіть сова нічого розгледіти не зможе.

      Невдовзі невеликий загін знову возз’єднався, і мисливець почав радитися з індіанцями, від вірності й винахідливості котрих тепер залежала доля мандрівників.

      Річку стискали високі скелясті стрімчаки, один з яких вивищувався над тим місцем, де стояла пірога. Величезні сосни, що росли на верхівках цих стрімчаків, здавалося, були готові впасти в прірву. Глибока пітьма огортала річку й ліс, попри яскраве зоряне небо. Ця місцина здавалася сестрам насправді віддаленою від усього світу та сповненою дикої романтичної краси.

      Коней прив’язали до рідких кущів, що росли у глибоких розколинах скель, вони стояли наполовину у воді й мали залишатися тут на всю ніч.

      Мисливець запропонував Гейвордові та його супутницям перейти у передню частину човна, а сам так упевнено став на кормі, нібито під його ногами була палуба судна з міцнішого матеріалу, ніж кора. З обережності індіанці пішли назад, до місця, яке вони нещодавно залишили.

      Мисливець за допомогою жердини із силою відштовхнув човен від берега, і той умить опинився посеред бурхливих хвиль. Бідолашні дівчата, які не наважувалися поворухнути ні рукою, ні ногою, з німим жахом дивилися на бурхливу течію.

      Разів із двадцять вони думали, що коловорот ось-ось закине їх ув обійми неминучої смерті, проте досвідчена рука керманича легко відводила небезпеку. Нарешті останнє відчайдушне зусилля поклало край цій напруженій боротьбі, і човен порівнявся з голою скелею, що ледве виступала з води.

      – Де ми? І що робити далі? – запитав Гейворд, збагнувши, що Соколине Око досяг своєї мети.

      – Це Гленн. Ми перебуваємо біля обніжжя гори, – відповів мисливець, – і тепер конче слід якомога скоріше вийти з човна, інакше нас понесе вниз за течією, і ми повернемося тим-таки шляхом, який щойно подолали. Важко йти проти течії, коли річка вирує. Та й цій шкаралупці з берести нелегко нести п’ятьох осіб. А тепер висаджуйтеся на скелю, а я привезу