Осіннє Рондо місячної ночі. Алла Рогашко

зазирнула нянечка.

      – Софієчко, ходи вже вечеряти. Всі чекають, – лагідно мовила вона.

      Софія глянула на неї, і на душі стало так затишно й тепло. Нянечка була їй за другу матір, ба навіть ближча. Добра, щира, турботлива й така ніжна.

      – Що з тобою, доню? – Вона увійшла до кімнати, і та вмить наповнилась теплом.

      Нянечка підійшла до Софії й обійняла її. Від неї пахло молоком. Як добре… Її витке сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, вибивалося з-під білосніжного чіпця. Із виразних сірих очей точились ніжність і любов. Худорляве обличчя контрастувало з дещо огрядним станом. Може, то через кілька шарів суконь, які були одягнені одна на одну? Так, мабуть, бо коли вона обіймає – ти ніби тонеш у ній, мов у пухкій перині.

      – Що з тобою, моя люба? Що трапилось? Ти сама не своя, – повторила нянечка.

      – Ні, нічого. Все добре…

      – Та ж я хіба не бачу! Мене не проведеш! – лукаво глянула на дівчину няня. – Кажи, що сталось?

      Задумливо схилила голову. Вона завжди ділилась із нянечкою всім. Усі таємниці розповідала, бо знала: зрозуміє, підтримає, збереже в секреті. Мамі вона не довіряла так, як довіряла нянечці. Але те, що відбулось сьогодні… Ні. Вона не може це обговорювати. Принаймні тепер. Хай мине певний час. Їй треба все збагнути, осмислити, і тоді вона розповість. Мабуть, розповість…

      Усміхнулась, напустивши на обличчя безтурботність:

      – Нянечко, рідна моя! Все гаразд, правда! Ходімо вже. Я так зголодніла!

      – Ой, дитинко… – зітхнула скрушно. – Краще би ти не тримала в собі те, що тебе гнітить. Я ж бачу: гнітить тебе щось.

      – Ходімо! – рвучко підвелася. – Все добре!

      Та лиш зітхнула.

      – Ходімо-ходімо, – закивала головою вона. – Але ти знай, доню, що можеш мені розповісти про все. Ну, що я кажу. Ти ж і так знаєш.

      – Знаю, люба, знаю. Але ж… усе добре!

      За столом уже зібралась сім’я. Софія сіла на своє місце – ліворуч від матері й праворуч від батька; Яся сиділа навпроти. Задумливо обвела поглядом рідних. Мама привітно всміхалась батькові. Той, покручуючи пальцями пишні чорні вуса, гучно щось розповідав. Його обличчя випромінювало радість. Темно-сірі очі під густими чорними бровами проникливо дивились у вічі співрозмовнику. Гарної форми рот, всміхаючись, відкривав рівні ряди зубів. Посмішка обеззброювала, та не завжди означала радість. Насправді батько був суворим чоловіком зі сталевим характером, який завжди знав, чого хоче, й упевнено прямував до наміченої цілі, безжалісно змітаючи на своєму шляху будь-які перепони. Та в моменти, як ось цей, коли вся родина збиралася за столом, він наче дозволяв собі розслабитися й давав волю почуттям, які зазвичай ховав десь глибоко всередині: тепло, лагідність, ніжність, – і щедро ними обдаровував… Що це він таке розповідає? Щось про роботу… Їй це нецікаво.

      Перевела погляд на матінку. Її великі сині очі видавались втомленими, як доказ – темні кола під ними… Нянечка тривожилась, що та почала погано спати ночами. Чи ж не хворість яка вчепилась? Занепокоєно роздивлялась обличчя матері,