Ода до радості (збірник). Яна Дубинянская

зазвичай товар тягають. Присіла на стілець біля дверей.

      – Добридень… До вас можна?

      – До нас потрібно! Всім і кожному! Не рідше ніж двічі на місяць. Не зважайте, що у нас чоловіча перукарня, – заспішила Ліда. – Залюбки зроблю вам таку зачіску – на десять років помолодшаєте.

      – Не треба мені зачіски, – відказала жінка. Розкрила торбу. – Труси, шкарпетки, колготки… Лосини гарні є. Вам у перукарні згодяться. Зручні. Нитка міцна. Недорого.

      – Не хочете зачіски? Може, підстригти?

      – Труси, колготки… З доставкою.

      – Добре, – здалася Ліда. – Дайте лосини гляну. Скільки хочете?

      – Шістдесят…

      – Сорок! І я вам зачіску зроблю.

      – Хай сорок, – згодилася жінка. – А зачіски не треба.

      – Та що ж ви так проти краси! – обурилася Ліда. – Сідайте у крісло! Не хочете зачіски – волосся вимою. Шампунь, кондиціонер… Масаж шкіри голови. Хоч розслабитеся, бо ви, дивлюся, як та пружина.

      – Вам то треба? – здивувалася жінка.

      – Не треба, – сказала Ліда. – Хочу…

      Жінка усміхнулася зачудовано.

      – Я у перукарнях часто буваю… Трикотаж продаю. А у кріслі ніколи не сиділа.

      «Я – богиня», – раптом зрозуміла Ліда. Теплої води на русяве волосся. Масажувала шкіру голови довго, ретельно. Бачила, як жінка прикрила очі. Як зморшки навколо очей почали розгладжуватися, щоки порозовішали, вуста вже не вигиналися трагічною підковою – усміхалася ледь помітно.

      «Я – богиня», – упевнилася. Теплим феном висушила жінчине волосся, розчісала, заплела косу вигадливо. Аж сама задивилася – після Лідиних добрих рук жінка все ще плила у теплому меду: розслаблена, заспокоєна, щаслива. Очі сяяли, вуста усміхалися.

      – Ви красива, – сказала Ліда.

      – Віддячити вам хочу, – мовила жінка.

      – Е, ні! От не псуйте добре діло грішми. І так лосини мені продали задешево. Йдіть із гарним настроем. Він у вас тепер надовго. Коси розплітатимете і посміхатиметеся. А краще – заходьте ще…

      – Все ж віддячу, – сказала жінка.

      Розкрила торбу, витягла целофановий пакет із трикотажем.

      – Купіть чоловічі труси.

      – Нема для кого, – відповіла Ліда. – Втік мій чоловік. До іншої.

      – А ви на щастя купіть. Так би віддала, та для щастя купити треба.

      – Труси?!

      – Так… Щоб і у вас сім’я була. Жінки завжди купували своїм чоловікам труси і шкарпетки. Без цього нема родини. А ви думаєте, чому в нас усе так погано? Жінки перестали піклуватися про своїх чоловіків. Раніше я три торби трусів і шкарпеток за день продавала. Всі брали… А нині… – замовкла. Глянула на Ліду. – Купите?

      – А вам, дивлюся, аби продати, – образилася Ліда.

      Жінка хитнула головою: як знаєте. Підхопила торбину:

      – У вас чарівні руки.

      – Я і сама не проста, – буркнула Ліда. І такі жалі: якось по-дурному все вийшло! Лосини ті… Вона з усим серцем… А торговка і з того вигоду отримати намірилася…

      Зиркнула жінці услід.

      – Стійте! –