Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

– і не зверталася до тебе зовсім, тільки до Кольки. Але… Я не знаю, чесне слово: а раптом ти Колька, ну, не Колька, я не те кажу, раптом є Кольчина свідомість, вона розщепилася, я ж читав, Бог: і ось одна частина особистості вважає себе Колькою, а інша Богом. І зараз я говорю з тією іншою. Коротше… ти тільки зрозумій мене, Бог: а раптом тебе немає?

      – Але ти ж відчуваєш абсурдність того, що говориш.

      – Ну так, відчуваю, – відповів я. – Тому що я знаю, що я говорю не з Колькою. Я знаю, що ти Бог – я тебе відчуваю, я вірю, що ти не Колька і не шизофренія. Ти є, ти з’явився через Кольку…

      – Але ти не віриш знанню, яке присутнє в тобі?

      – Так, Бог. Не розумію себе. Я з тобою розмовляю і водночас кажу, що раптом – тебе нема? Раптом це Колька, з подвійною свідомістю, і більше нічого. Чуєш, Коль? Адже це ти, ні? Ну, не муч мене, чуєш? Я розумію, що зараз у тебе друга особистість і ти вважаєш себе Богом, і говориш як Бог: але ти мені тільки дай зрозуміти, що це ти, ну, що ти насправді не Бог, а ти… і все, га?

      – Невіра, – сказав Бог.

      – Що?

      – Невіра – без неї немає віри. Я дав людям спокусу невіри: щоб їх свобода була повною. Щоб віра була набуттям, а не обов’язком. Хто має очі – той побачить. Хто має вуха – той почує.

      – Колька, ну перестань ламатися, га? – видав я відчайдушний крик відчаю.

      Бог стояв і суворо дивився на мене. І мені стало соромно. Адже я знав, що переді мною Бог. Знав і клеїв дурня. Я побачив, що я перед ним як на долоні. Звичайно, це не Колька: очі світилися таким вогнем, що мені стало байдуже – який ніс на цьому обличчі, який зріст у цього тіла. Я раптом зрозумів, що насправді це тіло з червоним носом і напівлисим тім’ям – ніщо, цілком випадкова оболонка. Крізь неї світився всемогутній і благий дух: так що я впав на коліна і заплакав:

      – Боже, прости мене, дурного. Прости за невіру.

      – Миттю своєї повної віри ти все спокутував, – сказав Бог. – Ти все зрозумів, все збагнув, в одну мить – і тобі не потрібно доказів. Тепер зберися з духом і покладися на мене. Нічого не бійся, – він помовчав. – Я з тобою.

      У цей час я ясно почув шепіт багатьох людей у дверях і знайомий голос з-за спини:

      – Ну що я вам говорила, га? А ви ще не хотіли йти. Бачите, до чого вони дійшли?

      Автор

      Коли письменник пише про героя-письменника, – залишається тільки пожаліти: літератора, який видихнувся. Але справа в тому, що той, хто мене, письменника, задумав і зараз пише, припавши до столу, – також автор: він мене пише, і я говорю, рухаюся, думаю. Власне, я образ. Але в той же час я – це я, цілком жива людина, що має сім’ю, будинок і так далі. Я насправді – живу: але водночас, я це розумію, я – ніщо. Я, так би мовити, плід фантазії автора. Але, наважуся стверджувати, від цього моє буття не перестає бути моїм: цілком навіть реальним і навіть в якомусь сенсі – єдиним. Так, єдиним. Ось я зараз п’ю каву: невже я повинен не довіряти смаку цього напою? Вважати, припустімо, ось цю маленьку чашечку – коричневу, гладку, теплу – неіснуючою реальністю? В тому і річ, про яку реальність ми говоримо! Від того, що в автора зараз своя дійсність, від цього