Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

знає змісту цих листів, але він все розуміє: як? Як йому це вдалося? Він читає в моїй душі.

      – Льонь, я ніколи не забуду Білий перевал. Як ти тримав мене на краю. Чуєш?

      Про що він говорить? Колись ми з ним ходили на Памір, і він зірвався у прірву.

      – Я не хочу жити.

      Він довго мовчить: що відповіси на такі слова? Я знаю, він не хоче говорити пустопорожніх фраз.

      – Льоню…

      – Нас ніхто не любить у цьому житті, – продовжую я. – Ми не гідні любові, Степане.

      Нікольський продовжує мовчати.

      – Ніхто не розуміє глибину нашого серця. Ніхто не чує, як ми плачемо від рідності по ночах.

      Я знаю, що у мене стан істерії: Нікольський бачить мої сльози, що котяться градом по щоках у той час, як я говорю.

      – Якщо рідність гине – що залишається в житті? Гроші? Кар’єра? Якщо найближчі кажуть тобі, що ти «чудовисько»? Якщо вони вигадують про тебе небилиці?

      – Ти зробив їм боляче.

      – Мені було прикро. Мені здавалося…

      – Їм теж, – перебиває Нікольський.

      – Але я люблю їх.

      – Вони теж.

      – Але я не бачу їхньої любові, – я показую на листи.

      – А вони твою бачать?

      Ми мовчимо.

      – Я не буду жити, Степане… – я мотаю головою, наче п’яний. – Навіщо? Для кого?

      – Ходімо.

      Він майже силоміць виводить мене на вулицю. Ми довго їдемо нічним містом.

      – Куди ти мене везеш?

      – Ти не знаєш таємниці.

      – Якої таємниці?

      – Таємниці, яка допоможе тобі жити.

      Машина підкочує до залізної брами, і вона розсувається в боки. Вартовий перевіряє документи.

      – Він зі мною, – говорить Нікольський.

      – Де ти працюєш? – запитую я.

      – Ти скоро все зрозумієш.

      Ми заходимо в якусь напівтемну залу, Нікольський натискає на щось, і ми – на березі моря. Хвилі плещуть на всю широчінь.

      – Повна ілюзія, – говорить Нікольський.

      Тут я пригадую, що Нікольський працює в якомусь секретному інституті. Я розумію, про що він говорить: тому що в темному сирому ангарі не може бути моря.

      – За чим ти сумуєш, старий, – говорить Нікольський, лежачи напівголий під палючим сонцем поруч зі мною. – Ти бачиш, як усе просто.

      – Об’ємний простір?

      – Так, чорт візьми, – відповідає Нікольський, – ми навчилися його робити. Тепер дивися, що є насправді, – він тягнеться до чогось, і через секунду ми вже лежимо в темному залізобетонному ангарі на купі ще гарячого піску. Всі мої почуття тут же змінюються: напівтемрява, ангар, страх. Нікольський знову вмикає далечінь.

      – Яка тобі різниця, ілюзія цей світ чи ні? Ти живеш почуттями, а вони породжуються цими фокусами. Головне, щоб народжувалися почуття, які нам потрібні, чи не так?

      – А істина?

      – Тобі потрібна істина?

      Він знову вимикає море: і зникає шум прибою.

      – Я не розумію, навіщо ти мені показуєш ці фокуси?

      – Програма засекречена, – говорить