Таємниця Єви. Богдан Коломійчук

пам’ятаю, – обережно відповів той.

      – Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять нечасто, і не всі…

      – Чому пан питає? – дещо ображено мовив власник крамниці.

      – Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, – пояснив комісар.

      Вістович нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.

      – Ніколи про таку не чув.

      – Дивно, вона мала вашу візитку.

      – Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.

      – А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.

      Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.

      – А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? – запитав він після паузи.

      – Тому що вчора її вбили, – холоднокровно відповів комісар.

      – А, то пан з поліції? – понуро перепитав торговець.

      – Саме так, мій друже. То що, згадали? Середнього зросту, білява. Надзвичайно гарна…

      Шимонович заперечливо похитав головою.

      – Гаразд, – Вістович відчував, що порожній шлунок убивав рештки його терпіння, – тільки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, і горе тоді твоїм фарфоровим слоникам.

      Повернувшись, він вийшов з крамниці, добряче хряснувши дверима, від чого дзвоник угорі істерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетілось на друзки.

      Угамувавши голод, Вістович подумав, що, можливо, надто жорстко повівся із цим Шимоновичем. Урешті-решт, той і справді міг не пам’ятати Алоїзу, навіть якщо одного разу вона купила в нього олійку. Цілком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обід, він знову подався на Академічну, де в кабінеті застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотів на друкарській машинці, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попільничка, з якої звивався димок від недопалка.

      – О, пане комісар… – Самковський трохи підвівся, побачивши шефа.

      – Як там Тепфер? – запитав Вістович.

      – Досі без пам’яті, – відповів той, – залишив його в шпиталі. Щойно прийде до тями, нас повідомлять.

      – Невже він так упився, сучий син, – пробурмотів комісар.

      – Є новини з Пекарної, від доктора Фельнера… – Самковський поліз у кишеню по записник.

      – Ну, – нетерпляче буркнув Вістович.

      – Перед смертю Алоїза Вольфович вступила з кимсь у статеві зносини. Добровільно, оскільки слідів боротьби не виявлено, – сказав ад’юнкт.

      – Можна було здогадатися, – розчаровано сказав комісар, – а ще їй подобалось, коли її шмагають під час злягання… Убивця – її коханець, з яким вона була знайома раніше. Ви дізнались щось про неї? Звідки, наприклад, у неї баденська газета? Вона виїжджала кудись?

      – Щойно повернулася з курорту…

      – То якого дідька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? – Вістович знову почав втрачати терпіння.

      – Ароматична