Таємниця Єви. Богдан Коломійчук

так, – невпевнено відповів той, – о шостій він спустився до рецепції і віддав ключ.

      – Як він виглядав?

      – Високий, у довгому плащі і капелюсі. В руках валіза…

      Як не мучився портьє, але більше нічого з портрета Тепфера не згадав.

      – Він поцікавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комісар.

      Портьє заперечливо хитнув головою.

      – Він не сказав нічого, крім «Auf Wiedersehen».

      Вістович поволі перетнув покої і підійшов до вікна. Воно було щільно зачинене, а крізь продовгуваті сліди дощових крапель проглядався костел єзуїтів, за ним площа Св. Духа і Віденська кав’ярня. Покої з таким краєвидом, вочевидь, коштували недешево. Комісар ще раз оглянув кімнату. Цього разу він зупинив погляд на замкненій шафі.

      – Де ключ? – запитав він у портьє, вказавши на маленьку замкову шпарину.

      Той знизав плечима.

      – Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке буває, – відповів чоловік.

      – І що ви робите в таких випадках?

      Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:

      – Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..

      Вістович відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем…

      – Виклич лікаря! – наказав комісар переляканому портьє.

      Вістович зняв плащ і спробував дістати непритомне тіло з шафи. За декілька спроб йому це вдалося. Він лишив чоловіка на підлозі, а сам відійшов убік, щоб віддихатись. За хвилину в кімнату проник ад’юнкт Самковський. Він усе ще стеріг тіло Вольфович у покоях під номером «39», а оскільки ті були зовсім поряд, то Самковський почув зойки портьє і грубуваті окрики Вістовича.

      Ад’юнкт зупинився в дверях і втупився поглядом у нерухоме тіло.

      – Хто це? – здавлено запитав Самковський.

      Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з іще одним трупом.

      – Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, – сердито видихнув комісар, – він, бачте, вирішив залягти собі в шафі…

      Ад’юнкт нахилився над тілом.

      – Від нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.

      – Я помітив, – відповів комісар.

      – Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? – запитав ад’юнкт.

      – Убивця, Самковський, убивця… – Вістович знову одягнув свій плащ. – Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться…

      Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.

      – Пане комісаре, – стомлено мовила та, – як довго ще поліція тут перебуватиме?

      – Як