Таємниця Єви. Богдан Коломійчук

Вістович, – представився комісар якомога спокійніше, помітивши його хвилювання, – чи має пан хвильку часу?

      – Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вістовичу, мене вже допитували.

      – Це не допит, Яне, – мовив комісар, відводячи того вбік, – і, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немає жодних причин.

      – Поки що? Отже, ви вважаєте, вони можуть з’явитись? – замість заспокоїтись портьє занервував ще дужче.

      – Я такого не сказав, – комісар ледве стримався, щоб не засміятись. Переляканий портьє виглядав досить кумедно. – Але прошу бути зі мною цілковито відвертим, – додав він.

      Той кивнув і напружився, мовби Вістович збирався вдарити його по мармизі.

      – О котрій годині вчора Алоїза Вольфович винайняла покої?

      – Приблизно о п’ятій. Я в цей час починаю зміну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…

      – Чи ця жінка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрій?

      – Настрій вона мала радше добрий… Мені здалося – навіть піднесений. Знаєте, такий, як у дівчини, що йде на здибанку, – відповів портьє.

      – Чи говорила вона, що когось чекає?

      – Стривайте… – портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв… Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась…

      – На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, – буркнув комісар, – ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?…

      – Того панові не повім…

      – Що ви їй відповіли на те запитання?

      – Що пані можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.

      – І відвідувачів не було?

      – Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.

      Вістович зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець…

      – Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портьє і, отримавши ствердну відповідь, хутко відкланявся.

      Комісар зручно вмостився за столиком готельної ресторації і запалив цигарку.

      Якщо ніхто не приходив до неї з вулиці, значить убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виїхати…

      Вістович раптом гарячково став вивчати список і знайшов тільки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечері, а виселився сьогодні о шостій ранку, одразу після вбивства! Поруч з іменем Франц Тепфер було дописано і «Замовити квиток до Відня на неділю 12 вересня…» Цілком імовірно, що цей Тепфер і є вбивця, який тікає просто з-під носа львівської поліції.

      Комісар скочив з місця і кинувся до рецепції. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вістовича цікавило тільки її обличчя.

      – Слухаю пана, – сказала вона.

      – Хто замовляв квиток до Відня ось цьому добродію?

      Комісар тицьнув пальцем у список.

      – Пану Францу Тепферу замовила я…

      – Як ви це зробили?

      – Задзвонила