Епоха слави і надії. Євгеній Павлович Литвак

собі скупу, ледве помітну посмішку. Стажер скривджено блиснув на них, провів рукою по волоссю, і дивлячись в стелю, раптом запитав:

      – Та все ж, чому ми старіємо?

      – Щодня нам завдають шкоди, від якої ми не в силах повністю зцілитися, – заговорив санітар з примітною великою родимкою на носі. Перспектива поговорити йому явно була більше до душі, ніж виконання роботи. – В нашому організмі накопичуються ушкодження різного характеру, включаючи не лише захворювання органів, але і душі. Все це сприяє віковим захворюванням.

      – Проте не всі живі організми такі. Взяти, наприклад гідр – вони схожі на медуз, що мешкають в прісних водоймах, і при цьому мають високу здатність до регенерації після практично будь – яких ушкоджень. Це дійсно вражає, – вклинився в розмову другий санітар з яскраво-рудою шевелюрою.

      – Гідри направляють всі свої ресурси, передовсім на відновлення, а не на розмноження, як люди. В людини інша стратегія виживання на рівні свого виду, – заперечив той, що з родимкою.

      – Люди часто помирають рано, але наша вражаюча плодючість дозволяє тим самим долати високий рівень смертності, – згідно кивнув Стажер. – Тепер, коли смертність серед новонароджених така низька, немає необхідності направляти стільки ресурсів на розмноження. Принаймні, така моя теорія.

      – Якщо вдасться зупинити постійне ушкодження наших клітин і досягти так званого "незначного старіння", тоді, можливо, в нашого віку не буде верхньої межі. Якщо це станеться, зникне і причина, щоб ми взагалі помирали, – поділився своїми думками рудий, той, що давно відклав убік ноші і зовсім забув про бідного сера Альприма.

      – Було б дивовижно жити в світі, в якому смерть стане необов'язковою, – нарешті вирішив прийняти участь у дискусії і Лангре. – Зараз замислиться кожен без виключення засуджений до страти, хоча більшість з них не зробили нічого такого, щоб заслужити подібне. Смерть – занадто жорстке покарання. Коли живеш, знаючи, що в тебе немає вибору, адже все одно рано чи пізно доведеться зустрітися з Кістлявою. А тепер, повернемося до справи, – ляснув у долоні Лангре. – Що скажеш, Стажер? Є якісь думки?

      Стефан, що утнувся в телефон, помовчав пару секунд, і став швидко водити пальцями по сенсорному екрану та бігати очима по чорних рядках.

      – Харон – персонаж з грецької міфології! – Вигукнув він, радіючи, що так швидко знайшов в пошуковій системі потрібне йому слово. – Він перевозить душі померлих через річку Стикс в Підземеллі Царства Мертвих. Виходить, той, хто залишив записку, вважає себе кимось на зразок перевізника душ? – Питально зігнув брову Стажер. – А в вас з'явилися припущення?

      – Відчуваєш запах фарби? – Лангре повів носом, ніби принюхуючись. – Картинам не більше року, а запах фарби занадто різкий. Послання написав Алекс Крамер і нам треба його знайти.

      – Щодо запаху згоден, але ось стосовно записки… – Стажер з сумнівом похитав головою. – З чого ви взяли, що її залишив саме Крамер?

      Лангре перевернув картину, на зворотному боці якої, виразно