Епоха слави і надії. Євгеній Павлович Литвак

не пам'ятають. Цікаво, що найчастіше таке відбувається з дітьми, що піддаються постійному стресу, і з людьми, в стані клінічної депресії.

      – О так, – кивнула брюнетка. – Коли я була маленькою, мій молодший брат ходив уві сні. Було дуже жахливо. Наші кімнати знаходилися поруч, і я часто прокидалася через те, що на мене хтось дивиться, ще і це його шумне дихання, прямо мурашки по шкірі. Він просто приходив і стояв навпроти мого ліжка, дивлячись в порожнечу, як в якихось фільмах жахів. У такі моменти я навіть поворушитись боялася – думала, хіба мало що. Він стояв так хвилин двадцять і йшов до себе, лягав назад у ліжко, а на ранок нічого не пам'ятав. Я так і не звикла до цього, кожного разу страшно.

      – Я десь читав, що є ще летаргічний сон, – з деяким сумнівом в голосі пригадав міцно збитий хлопець у білій сорочці. – Таке і справді буває?

      – Уявна смерть, – кивнув Ніколас. – Стан, при якому людина стає нерухомою, а всі життєві функції хоч і зберігаються, але значно сповільнюються: пульс і дихання стають рідше, знижується температура тіла. В літературі повно легенд про людей, що впали в глибокий, схожий на смерть, сон. Проте страшилки з книжок далеко не завжди вигадка. Навіть сьогодні, в століття просунутих технологій, лікарі іноді не розпізнають летаргію, і сплячих живцем відправляють в могилу.

      Багато відомих людей боялися, що з ними станеться подібне, а ось ви, – Ніколас обвів поглядом зал, – повинні навчитися долати свої страхи і тоді будете здатні здійснювати неможливе, вас почнуть поважати.

      – Ви популярні і у вас купа знайомих. Скажіть, що вас найбільше дивує в людях? – Пролунало питання з найвіддаленішого від сцени ряду.

      – Те, що багатьом властиво постійно турбуватися про майбутнє і згадувати минуле. Такі люди зовсім ігнорують сьогодення. Живуть, ніби ніколи не помруть і помирають, ніби ніколи не жили.

      На цих словах Ніколас вклонився публіці. Пролунали гучні оплески, в залі включилося яскравіше "денне" світло. Розбуркано обговорюючи між собою прослухану лекцію, студенти вишикувалися в чергу, щоб дістати автограф або фотографію з Ніколасом, або і те і інше відразу.

      – Вітаю, Ніколас, – протягнув йому руку, що дочекався своєї черги, симпатичний юнак, чимось схожий на соліста відомої рок-групи. – Я хлопець тієї дівчини, яку ви почастували капучіно.

      – Приємно познайомитися, – щиро посміхнувся Ніколас. – Повторюся, вона у вас просто чудова.

      – Ваш вчинок підняв мені настрій, – підморгнула "стигла полуниця". – Дякую.

      – Звертайтеся, – підморгнув Ніколас.

      – В записці ви просили не відповідати вам, якщо у мене є хлопець, але ми просто не можемо піти, не сфотографувавшись з вами, – дівчина трохи збентежено заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося. – Ви приголомшливий, а отримати від вас записку, в сто разів крутіше за автограф, як у всіх.

      – Ввечері обов'язково подивимося передачу з вашою участю, – хлопець "полуниці" ще раз потиснув йому руку, – триматимемо за вас кулаки.

      – Дякую,