Ярославна. Валентин Чемерис

все складалося добре, колонізатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти ті краї й освоювати землі, які мали б давати гарні врожаї, як зненацька з’явилися кочівники.

      Кочівники, то й кочівники. Простори великі, можна помиритися, місця і тим, і тим би вистачило. Та і яке, здавалося б, лихо могло бути сусідам від прийшлих племен, бодай і чужомовних, і не схожих на тамтешніх аборигенів. Кочівники (кочовики) – народ, плем’я, що кочує. Часто переїжджає з місця на місце зі своїми житлами, майном…

      Кочують, а не живуть, приміром, осідло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочівництво пов’язане із частою зміною пасовища, стоянок, тощо. Аж ні. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

      До половців хто тільки не кочував у Дикому Полі – землях між Дніпром та Доном, від Сіверського Дінця й до Азовського моря, що й звалися тоді Диким Полем. Першими (принаймні відомими з історичних джерел) скрипіли кибитки кіммерійців – прадавнє кочове плем’я в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (себто нинішня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

      Потім були скіфи, які витіснили кіммерійців. Це про них пророк Ієремія виголошував в біблійній книзі, як про варварів, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давній, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його – як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони жнива твої і хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем укріплені міста твої, на які ти покладаєшся…».

      Про скіфів у донецькому краї писав і Геродот, який жив у V ст. до н.е.:

      «Земля у них рівна, багата травою і добре зрошується: число річок, що протікають через Скіфію, хіба лише трохи менше за каналів у Єгипті. Четверта ріка Борис-фенес (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, крім хіба що єгипетського Нілу. Із інших рік Борисфенес найбільш прибутковий: він дає прекрасні й розкішні пастівники для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не засівається хліб, біля гирла ріки сама собою збирається сіль у величезних кількостях, в Борис-фенесі водиться велика риба без хребта, що називається антокаями, і йде на соління».

      Про скіфів писав і Гіппократ, що не було у них постійних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на інший зі своїми стадами рогатої худоби, під прикриттям були діти і їхні матері, а воїни, хоч чоловіки, хоч жінки, більше знаходилися у сідлі. Скіфські племена ще називали «мешканцями повозок».

      Потім у Дикому Полі були сармати, алани. У V ст. н.е. сюди забрели гунни, такі войовничі, що наганяли жах навіть на Римську імперію, вони й потіснили до Карпат готів.

      Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печеніги, торки, а вже тоді половці… (Після них у Дикому Полі будуть монголо-татари, ногайці, а вже тоді край цей почнуть обживати – надійно, на віки, – наші далекі