Ярославна. Валентин Чемерис

династії Ольговичів – активних учасників княжих міжусобиць. Особливо в період з 1097 по 1115 роки, коли там правив князь Олег Святославич – «Гориславич»,[8] як він згодом буде справедливо – постійно водив половців на Русь, – названий у «Слові о полку Ігоревім»:

      «Отоді за Олега Гориславича

      Сіялись-росли усобиці,

      Гинули внуки Дажбогові,

      В княжих чварах віку позбавлялися.

      Отоді в землі Руській

      Не так ратаї гукали-покликали,

      Як ворони крякали-кричали,

      За трупи перекір маючи,

      Чорні галки одна одну кликали,

      На поживу вилітаючи в поле…»

(Переклад М. Рильського).

      Це він, Олег Святославич, на віки став одним з найбільших зрадників загальноруських інтересів. Першим почав наводити ханів на Русь – щоб допомагали йому боротися з іншими руськими князями. Вчинивши, як писали давньоруські літописці, «каїнів гріх». Недобрий приклад іншим подав. Наче він і не руським був, а без-божником-поганином.

      Тож їдучи «медовим» поїздом з Галича до Новгорода-Сіверського, колишньої вотчини Гориславича, Єфросинія – ще Єфросинія, а не Ярославна, – бідкатиметься старшій дружці своїй:

      – Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дізнатися – який він?

      – Знамо який, – дивувалася дружка. – Що ж тут і кумекати? Князь він.

      – Не з князем мені доведеться жити.

      – Інші на твоєму місці тільки й мріють, щоби за князя вискочити, а ти…

      – А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.

      – Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч він і був дідом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сіверщині твій Ігор старший.

      – Так уже й… мій?

      – А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який він. Всьому свій час, панночко моя найясніша. А поки їдемо «медовим» поїздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приїдемо, не забудь свекрусі до землі вклонитися та й сказати: прийміть мене, мамо, я ваша невістка…

      І весело, хоч виходило дещо сумно, заспівала (не так, мабуть, до княгині, як сама до себе):

      Ой ти, вишенько, ти черешенько!

      Ой коли ти зійшла, коли виросла?

      Єфросинія, думаючи щось своє, раптом відповіла:

      А весною зійшла, літом виросла,

      На крутім берегу становилася,

      На крутім берегу становилася…

      Далі вони – молода княгинька і її старша дружка, посхилявшись одна до одної, співали в один голос, тільки чомусь журно:

      На Дунай ріку похилилася.

      На Дунай ріку похилилася,

      Молода дівчина зажурилася…

      А журитися Єфросинії було од чого, адже назавжди залишала рідний Галич, родину, для якої вона вже померла і мала їхати бозна-куди, у нову сім’ю, аби там заново відродитися, але вже з чоловіковим прізвищем, стати рідною дочкою

8

Олег Святославич (серед. XI ст. – 1.VIII.1115) – давньоруський князь, син великого князя київського Святослава Ярославича. Після смерті батька (1076) дістав м. Володимир-Волинський, але 1077 року його вигнав звідти князь Ізяслав Ярославич. Змушений був втікати до Тмутаракані, ставши князем-ізгоєм. Згодом його захопили в полон – вважалося, що він безрідний і ніким не захищений, волоцюга-бурлака – хозари й передали – продали? – Візантії. До 1083 р. Олег Святославич перебував на засланні на о. Родос. У 1083 – 94 князював у Тмутаракані. Потім в союзі з половцями відібрав у Володимира Мономаха Чернігівське князівство. Але через два роки змушений був віддати його братові Давиду. І знов тинявся неприкаяним та підбурював і намовляв половців «пошарпати добряче» Русь – мстив їй чи що? Але князі йому вибачили численні зради – розуміючи, що він князь-невдаха, повірили його клятві більше не водитися з кочовиками і за рішенням Любецького з’їзду 1097 року він отримав Новгород-Сіверське князівство, де й князював до кінця життя. За розпалювання князівських міжусобиць його названо у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем. Багато горя завдав батьківщині цей невдаха-князь.