Ярославна. Валентин Чемерис

люди приготували…

      Поїзд весільний княжі люди таки приготували, а Єфросинія все ще співала:

      Чи я в батька не дитина була,

      Чи я в батька не кохана була?

      Взяли ж мене, заміж дали

      І світ мені зав’язали —

      Така доля моя!

      Гірка доля моя!

      Чи не було річеньки утопитися?

      Чи не було кращого полюбитися?

      Були річки – повсихали.

      Були кращі – повмирали —

      Така доля моя!

      Гірка доля моя!

      В останню ніч перед поїздкою майже не спала. Її наче щось трусило і тіпало. Душа не могла вгамуватися, Єфросинія, на глупу ніч дивлячись (десь далеко над бескиддям Карпат свіркали блискавиці й ледь чутно гриміли громи), кудись поривалася, щось шукала. Те, що вже неможливо було знайти…

      Лише під ранок якось змусила себе прилягти, а прилігши, замовила віщий сон:

      – Живу в Києві на горах, кладу хрест у головах, – хрестик під подушку вона й справді на сон віщий поклала, – з ким вінчатися, з ким заручатися, з тим і за руки держатися…

      Шепотіла в пітьмі спочивальні (а десь над бескиддям далеких Карпат блискавиці свіркали, громи гриміли, аж до Галича відлуння докочувалося), квола свічечка ледь-ледь блимала…

      – Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, неділенька-удовиця – який сон мені присниться. Дай мені, Боже, того повидати, з ким маю вік вікувати…

      Він і приснився, як на часинку заковизла. Той, до кого її вранці мали везти весільним поїздом, на який вже поскладали бочечки з медом, з ким вона мала вік вікувати…

      Ой, приснився ж, як перед нею уродився.

      З’явився уві сні молодик, високий, тонкий станом, голубоокий князь. На голові в нього шолом позолочений у промінні сонечка сяє, на грудях броня ратника, біля пояса меч висить. Русі вуса й борідка, приязні очі… Стоїть, коня за вуздечку тримає і так ласкаво до неї усміхається…

      Єфросинія й схопилася. Приклала руки до грудей, серденько чомусь сполошено-радісно пташкою в грудях забилося…

      Ой, приснився ж, як перед нею уродився…

      Ой, гарний же князь, як намальований – треба хутчій до нього в дорогу ладнатися, аби з ним вік звікувати…

      Нянька до спочивальні із свічкою в руках заглянула.

      – Княгинько, дитинко, пора.

      Єфросинія намагається серце в грудях притримати – ось-ось воно, здається, випурхне з грудей…

      – Вже… пора?

      – Пора, княгинько, пора. Вже над Карпатами світає, і перед рундуком хоромів княжих весільний поїзд тебе чекає…

      Коли в ті далекі часи галичани їхали зі свого Галича чи й взагалі з князівства до стольного Києва (або на Наддніпрянщину), то неодмінно казали:

      – Оце їдемо в Украйну, – з наголосом на «а».

      Казали так: в Україну їдуть, – хоч Галичина й у ті часи була Україною, бо входила до складу Київської Русі.

      Але ще й у двадцятому столітті з Галичини їздили «в Україну». Згадаймо хоча б популярну свого часу пісню Р.