Остап Шаптала. Повісті. Валер’ян Підмогильний

розчинилась, і в кімнату шургнув Левко Вербун з цигаркою в зубах. Не привітаючись і не здіймаючи ані кашкета, ані сірого пальта, він почав бігати між стінками.

      Кіт Ковелько прокинувся від гуркоту його ходи та став зацікавлено стежити, як довга й незграбна постать манячила по кімнаті.

      Вербун помітив, що кіт дивиться на нього.

      – Ти чого баньки вирячив? – гукнув він і, перше ніж кіт оговкався, стусонув його кулаком.

      Бабуся злякано подалася з кімнати, несучи зневаженого кота.

      Вербун кинув на ліжко пальто й кашкета та зморщив своє обличчя. Пенсне йому перекосилось і стало сторч носу.

      – Ну, – захрипів він: – вона дограється! Я візьму її отако… та й нівичитиму, нівичитиму…

      Він стиснув кулаки і ворушив ними в повітрі, мов викручуючи мокру ганчірку.

      – Наталка дитини від мене хоче! Дивись, оце батько!

      Він витягнувся перед Остапом на весь зріст, худий та розкуйовданий, і вказував на себе пальцем.

      – Бачиш батька? – придушено зареготав він: – яке безглуздя! Та я візьму її за горлянку – отаково – та й стискуватиму потихеньку… Нехай дохне.

      Потім він різко махнув рукою.

      – Вчора захистив дисертацію – приват доцент. А мені що? Більше грошей, значить, спокійніше.

      Він заворушив руками волосся.

      – Шахи. Остапе?

      – Добре, – відповів той.

      Обидва схилились над дошкою й безшумно посували фігури.

      – Мат! – гукнув врешті Вербун.

      Він ще кільки хвилин сидів нахилившись над дошкою та смакував потихеньку свій вус. Потім він запалив, натяг пальто й кашкета та вийшов, не прощаючись.

      Коли за Вербуном зачинилися двері, в кімнату зайшла бабуся Одарка та знову розташувалась коло світла з своїм в’язанням.

      – І що воно за людина, – казала бабуся про Вербуна: – біжить, кричить, лютує… А що йому треба, – він і сам доладу, мабуть, не тямить. Котика он побив… Хіба це добре?

      Вона нахилилася до кота, що вже спав у неї на колінах. Переконавшись, що він живий, вона знову почала низати разом з петельками свої оповідання, тихі й одноманітні, як стугоніння далекої машини. Вітрець давно уже завмер над містом і не залітав у вікно, розсипаючи по підлозі дзвінкі шуми весняної ночі. Кімната здавалася зовсім порожньою, і бабусіна мова була дзюрчанням часу над пустелею.

      Знову підвівся Шаптала з фотелю, рвонувся до дверей і спинився, весь у чеканні. Кроки все виразніше бриніли і наближались до дверей. Лише вони відчинилися, Шаптала кинувся до батька й схопив його руку.

      – Вже? – запитав він.

      – Здоров був, Остапе, – в’яло промовив батько і сів на ліжко.

      Шаптала став одягати свою шкіряну тужурку. Батько промимрив щось нечутно, а далі почав терти пальцем чоло.

      – Куди ти? – спитав він, бачачи, що син надів капелюха.

      – Їхати… до вас, – відповів той.

      Знівечена посмішка скривила батькові губи.

      – Я спочину, Остапе, –