Остап Шаптала. Повісті. Валер’ян Підмогильний

приїзд Шаптали. І вона заявила, що наготує їм чаю й вечерю. Вербун спершу поставився до цього неприхильно, бо він прийшов шахувати, а не вечеряти. А в тім, махнув рукою і скинув своє сіре пальто, яке носив влітку і взимку, та потертого кашкета, що теж без зміни стирчав йому на розкуйовданому волоссі.

      Він став сновигати по кімнаті, влаштовуючи в голові матеріял задля дальшої праці.

      Бабуся Одарка щораз кликала до себе Шапталу й радилася з ним по господарських питаннях. Той притяг їй лантух з харчами з Борисовської вулиці, і бабуся упадала коло нього. Вона дуже клопоталася про сьогоднішній вечір, – треба ж, щоб усе було доладу. Дарма, що вона стара! Он вона встигла навіть напекти різних лекисосиків до чаю. Взагалі, бабуся чомусь надавала значіння цьому чаєві.

      Кіт Ковелько теж плигав поблизу, залицяючись до бабусі.

      І поки Вербун сновигав, а Галай розповідав Шапталі про свою недавню гулянку і те, що під час її звернуло на себе увагу, двері кімнати розчинились і ввійшла бабуся Одарка з приладдям до чаю. За нею слідом майнув кіт Ковелько. Бабуся прибралася в новий зелений очіпок і білу, вишивану занизуванням, сорочку. На обличчі їй написане було свято.

      – А чай розливатиме Зінько – саркастично промовив Вербун: – він з нас усіх найбільш подібний до жінки.

      – Про мене, – відповів той: – на жінок теж приємно дивитись.

      А втім, він запропонував цю посаду бабусі, бо та справді була жінкою. О, бабуся згодилась! Вона розтурбовано казала, що рада їм догодити, та з великого чуття принесла додатковий шматок ковбаси.

      Всі сіли до столу.

      – Я люблю все, що підтримує мене, – сказав Галай, беручись до ковбаси: – а відтак, люблю і всесвіт, без нього мені нудно було б існувати.

      Вербун палив і пив лише чай.

      – Швидше їж і менше їж! – гукнув він Шапталі бачачи, як той довго й поволі копирсається в своїй тарілці: – однаково подохнеш врешті.

      Бабуся Одарка зрозуміла, що їй теж належить пристати до розмови в цей мент.

      – А правда, сину, – промовила вона, витираючи сльози: – скільки б не їла людина – все одно помре. Всім перед богом одвіт держать доведеться. Грішні ми… Страшно, сину, смерти…

      Вербун засміявся, підійшов до неї й поклав їй руку на плеча.

      – Не журіться, бабусю, – сказав він весело: – помирати не страшніш, як народжуватись. Елексір безсмертя, нам ще невідомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подібне до тих резинок, що багатьох урятовують від народження.

      Бабуся не зрозуміла його мови, але вона заспокоїла її.

      – Дай то, боже, щоб воно так було, як ти кажеш, синку, – зраділа вона.

      – Дурна, – прошепотів Вербун і розхвилювався.

      Він почав манячити по кімнаті, стискував кулаки, рухав руками і дер свою борідку. Потім він раптом спинився перед Шапталою.

      – Шахи, Остапе?

      – Добре, – відповів той.

      Вони сіли край столу, нахилились над шахівницею й застигли над нею. Їхні чорні тіні на стіні були, як два великих заснулих птаха.

      Галай