Остап Шаптала. Повісті. Валер’ян Підмогильний

щось жорстоке. Тиша, що панувала допіру в кімнатах перетворилась у стогони матері та голосні зітхання батька, що тинявся, розчавлений безнадійністю.

      Облишили варити обід і їли, що трапиться. Пил застелився на вікнах та підлозі і ніхто не стирав його. Довго не лягали спати, сиділи за північ та все думали й катувались.

      Мати не плакала лише тоді, коли сухі ридання самі спинялися їй у горлі. Батько прилюдно лише зітхав та ніяково посміхався, а по кутках ховав свої важкі сльози.

      Лише тепер залунало в повітрі слово «смерть». Немов смерть щойно прийшла велика й нахабна, розсілась по всіх стільцях, захопила все повітря і ніде було повернутись, нічим було дихати. Все загарбала смерть.

      Мати здебільшого сиділа на канапці, виснажена лихом та риданнями. Тільки-но поверталася до неї хоч краплинка сили, вона знову перелякано заціплювала пучки та припадала до столу.

      – Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуєш Олюсю?..

      Вона стихала на мить, прислухаючись, і, зневірившись, кричала ще голосніше:

      – Боже, навіщо це? Навіщо смерть? Навіщо вмирати? Боже!

      Їй ніхто не відповідав. Батько, заціпивши губи, сновигав з кімнати до кімнати, і скарги дружини падали йому на зважнілу голову, як удари довбні.

      Коли ж Остап повертався з лісу, мати кидалася до нього та в болісних обіймах притискувала до себе. Вона перелякано дивилась на нього заблуканими очима та стогнала:

      – Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!

      Мати не хотіла відпускати його від себе.

      Він мусів сидіти коло неї та слухати її нарікання. Він мусів дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тіпається йому на колінах, як підрізана курка.

      – Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись від ридань.

      – Добре, – відповідав той.

      Иноді мати хапала його обличчя руками та починала шалено цілувати, заливаючи слізьми. Вона гортала його, кремезного, до своїх усохлих грудей, мовби дійсно хотіла захистити від смерти.

      І Шаптала не міг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозуміння, що там коїлось. Дедалі, то чужішою ставала йому мати з її недоладнім жахом перед смертю. Часом навіть прикро було слухати її скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великі мрії.

      Те, що стало матері прокляттям, синові було за молитву. Бо розквітнула йому мрія в новій душі, і він з насолодою відчував свою фізичну міць та духову волю.

      Шаптала став ще більше мовчазним та ще більш уподобав самотність, бо ніколи не лишався на одинці: мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову.

      Ночами він довго лежав, розплющивши очі, та почував, як котиться снага йому в тіло через те, що мрія жила йому в грудях.

      Він гадав:

      – Я народився наново… Я снядів був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю віддати комусь свою міць та волю.