Аліса в Задзеркаллі. Льюис Кэрролл

застромила в землю всі кілочки, які мала, й Аліса з цікавістю дивилася, як та повернулася до дерева, а потім повільно пішла уздовж рядка.

      Біля двоярдового кілка Королева повернулася і сказала:

      – Як ти знаєш, Пішак проходить два квадрати за перший хід. Тому ти ДУЖЕ швидко проминеш Третій Квадрат… думаю, залізницею… і не встигнеш оком змигнути, як опинишся у Четвертому Квадраті. Що ж, цей квадрат належить Женчичку та Бренчичку… в П’ятому Квадраті майже сама лишень вода… Шостий займає Бовтун-Товстун… Але ти не робиш зауважень?

      – Я… я не знала, що маю робити зауваження… донині, – затинаючись, пролепетала Аліса.

      – Ти б МАЛА зауважити: «Це напрочуд мило з вашого боку – розповісти мені все це…» Ну то гаразд, будемо вважати, що це сказано… Сьомий Квадрат весь укритий лісом… втім, один із Лицарів покаже тобі дорогу… А у Восьмому ми обидві будемо Королевами й будемо бенкетувати та веселитися!

      Аліса скочила і зробила реверанс, а тоді сіла знову.

      Біля наступного кілка Королева знову повернулася. Цього разу вона сказала:

      – Говори французькою, якщо не можеш подумати про річ англійською… розвертай носки назовні при ході… і не забувай, хто ти є!

      Зараз вона не дочекалася, поки Аліса зробить реверанс, а швидко пішла до наступного кілка, де повернулася лише на мить, щоб сказати: «Бувай», – і поквапилася до останнього кілочка.

      Як це сталося, Аліса так і не зрозуміла, але коли Королева підійшла до останнього кілка, вона зникла. Чи то вона розчинилася в повітрі, чи прудко побігла до лісу («А вона може бігати ДУЖЕ прудко!» – подумала Аліса), гадати було марно, але вона справді зникла, й дівчинці згадалося, що вона тепер Пішак і що скоро і їй буде час вирушати.

      Розділ III

      Задзеркальні комахи

      Звісно, найперше належало докладно оглянути місцину, якою доведеться мандрувати. «Дуже схоже на урок географії, – подумала Аліса, зводячись навшпиньки в надії побачити хоч трохи далі. – Великі річки – їх немає. Великі гори – я стою на єдиній наявній, але сумніваюся, щоб у неї було ім’я. Великі міста… о, а що ОТО за істоти, які збирають мед унизу? Вони не можуть бути бджолами… ніхто ще, погодьтеся, не помічав бджолу на відстані в милю…» І якийсь час Аліса стояла мовчки, дивлячись на одну з істот, що метушилася понад квітами, занурюючи в них свій хоботок. «Збирає пилок, ніби вона звичайна бджола», – подумала Аліса.

      Втім, це було будь-що, тільки не звичайна бджола. Насправді це був слон, як невдовзі виявила Аліса, хоча від цієї думки їй спершу геть забило памороки.

      «Що ж за величезні квіти мають там бути! – сяйнула їй наступна думка. – Щось на зразок хатинок, із яких зняли дахи й приробили стеблини. А яку кількість меду мусять вони давати! Думаю, зараз я спущусь униз і… ні, ПОКИ не спущусь, – продовжила вона, шукаючи пристойне виправдання для своєї раптової нерішучості. – Певно, не варто йти поміж них, не прихопивши гарненьку довгу галузку, аби їх відганяти… А як весело буде, коли мене запитають, чи сподобалася мені моя прогулянка. Я тоді скажу: “О, вона мене чимало потішила, –