Через перевал. Роман Іваничук

з Ґренландії, як ви вже знаєте, пане Северине, – з найбільшого острова світу, холодну мертвість якого бачить тільки небо. Ніхто ще не здолав того незмірного простору, захаращеного горами й льодовиками, й ніхто досі не спитав Господа, кому й навіщо потрібен цей чужий світ без життя. А то й питати не треба: на зелених окрайцях землі, що облямовують пониззя острова, живуть люди, – які на сам лише вид скель, що нагадують застиглу в мент найвищого кипіння лаву, набирають сил для боротьби з суворою природою. А ті скелі й гори відбиваються в морі, продовжуючи свою вертикаль до безконечності – такої неосяжної, як і горизонталь океану. І тому ми величні й сильні на малих клаптиках живої землі, яка невпинно помножується у двох вимірах, немов у калейдоскопі.

      Для нас Ґренландія – весь світ, а все, що поза нею, – то Космос, і ви мені з Космосу явилися, Северине… Я мешкаю в містечку Ґотхоб, біля підніжжя гори Ітіль, з якої видно тільки Бога та блідо-сині айсберги, що, розколюючись, оглушливо гримлять, а в перервах між льодовою канонадою долинає до нас шум прибоїв – то проривається з потойбіччя Божий голос, який застерігає і заспокоює, і привчає до тривання вічної війни між злими й добрими силами Природи.

      Ви ніколи не бачили заповнених айсбергами фйордів? Звісно, не бачили – цих материків нефритового кольору: їхні плоскогір’я переломлюються проваллями, льодове громаддя утворює арки, під якими проходять кораблі, а по краях ґотичними шпилями стримлять піднебесні стовпи, як вектори пізнання висоти, як міра небесної безодні, що втягує в себе людський дух, і ми молимося до вишніх сил – заворожені небом.

      Я вийшла заміж за данця й живу в яскраво пофарбованому чепурному будинку, а народилася в ескімоському селищі Уманак – в хатині, викладеній із дерну, й провела чи не все своє дитинство у мисливських шатрах із оленячих шкур. Мій батько був каюром – умів правити собаками, і його поважали за це почесне й важке уміння; я змалку знала, як знаходити чаїні яйця на скелях, як ловити з каяка лосося, вміла готувати смачну страву з вівсяної каші й тюленячого м’яса й заправляти олійні лампи під час полярної ночі… Для вас наше життя може здаватися романтикою, а для нас – то тяжка праця, холод і голод: я ще дівчиськом обморожувала обличчя й руки, вичікуючи годинами на льоду, поки з’явиться тюлень. Тому ґренландці вірять переважно у злі сили: в злобних тролів, ерігуметів, що живуть серед льодовиків і є напівлюдьми – напівсобаками, в тарнаргуків-чарівників; добрих сил у нас обмаль, і тому ми запобігаємо перед злими, задобрюємо їх ворожбою, підкуповуємо пожертвами, а присутність християнського Бога відчуваємо лише тоді, коли читаємо Євангеліє або німіємо перед красою ґренландської землі.

      Правічна ескімоська релігія – це туга за сонцем, яке нас скупо огріває лише пів року. Ми молимося до нього, кличемо, улещуємо словами… Для нас важливо знати, що воно існує, і ми радіємо, коли бачимо на небі хоча б його відблиски. А ось вам притча… Зморила старого мисливця нестерпна туга за сонцем, він подався каяком на південний острів і,