Через перевал. Роман Іваничук

не у вовкулаку, який зміг би лісовими путівцями добратися до рідного краю, а в камінь, щоб не зрушитися з місця ніколи.

      А за що? Та за те, що своїми «Метаморфозами» осмислив вічне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Авґуста, який вважав себе безсмертним, – чи ж не так само злякали Сталіна українські поети, прорікаючи вічність нації й тимчасовість створеного ним рабства?

      «Тому сучасні українські письменники, – думав Северин, – діти і внуки діячів нашого культурного відродження 20—30-х років, які гинули в кривавих застінках НКВС, в шахтах Колими й Воркути, конали на хрестах ганьби, задихаючись фізично неушкодженими, а значна їх частина врятувалася в екзилі, – мали визнати Овідія символом ностальгійного розпачу за батьківщиною, символом мужності й покаянних зламів – усіх прикмет, властивих вигнанцям, яким ми й досі не зуміли скласти належної ціни: їхнім терпінням і витримці в стані найчорнішої печалі».

      Майстер стояв, вдивляючись в обличчя римського поета, і завважив ураз, як змінюється його образ й висвітлюються на граніті один за одним знайомі лики – це ж нині повертаються в Україну, в граніті, бронзі й фоліантах, поети, які вмирали на чужині й на своїй землі. Може, то зупинився на перепочинок, повертаючись додому, хтось із наших страждальців. І Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний – провісники нинішньої переломної епохи… А може, це не вигнаний і не вбитий, а поставлений на коліна Павло Тичина, який своїми колаборантськими віршами вимолював, як і Овідій, пощади в тирана, й тиран подарував йому життя, бо потрібні йому були не лише трупи, а й скалічені співці, перемінені з ґеніїв у посміховиська, – і ніхто нині на своїх знаменах не запише жодного рядка зганьбленого поета. А записали б – і замайоріли б змережані високою поезією штандарти, якби тиран зробив із співця мученика, а не блазня!

      І ще подумав Майстер: а що буде з Україною в майбутньому?

      Чому ж будучність так чорно закрита перед людиною – може, то для примусу відшукати себе самого в невідомості або – для можливості самостійно застосовувати власний спосіб боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильній праці весь свій вік, якби думав, що та свобода й без мене прийде – мовляв, хто я такий? А якби всі були впевнені, що й без них настане воля, то чи б настала? А ні… Мудрий Господь у мистецтві керування світом!

      А все ж, чому із своїм богоданим розумом не можу передбачити, що відбудеться в моїй Україні, коли мене не стане? Це мучить, сердить, доводить до богохульства, та найгірше те, що – як душу витолочать сумніви – я, немов останній боягуз, полегшено зітхаю: адже мене колись не буде і я не бачитиму найстрашнішого – вимирання людства з причин немудрої людської діяльності… Чому Ти, о Господи, дав мені розум, любов, доброту, працьовитість, а позбавив дару провидіння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи мені хоч уві сні, заспокой мене, Боже!..

      Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось із гавані та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, біля свого причалу, дрімав