І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук

підступив до ватри, простягнув до вогню закоцюблі пальці.

      «Лихо, воєводо. Орда вже тут?»

      «Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас, та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку вмить відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків стоять на зрубах… Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить».

      «Не буде цього», – спокійно мовив Данило, й розпогодилось чоло у воєводи.

      «Спасибі, князю. Ми так само між собою порішили».

      Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в чернечій одежі: сумними очима, наче й не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.

      Схопився князь.

      «Що тут робить жінка?» – суворо спитав воєводу.

      «Нині у всіх лихо», – знітився Чермний.

      «Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників?» – розсердився Данило.

      «Ні, господине, – спокійно відказав воєвода. – Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину – замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням».

      «І – за отчину?!» – звів брови князь.

      «Право княже – милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи не справедливим».

      «Хто ж ця черниця?» – поник голос у Данила.

      «Жона Митуси, Зореслава», – мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.

      «Зореслава… – повторив за воєводою князь Данило і пригасив у душі збентеженість. – Не знаю тебе, жоно, та коли свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завтра знадобляться, рани перев’язуватимеш… А в смерті мужа твого, Митуси, не я повинен, він сам не хотів жити».

      Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив’яле обличчя жінки, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все своє життя посвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і – вбивцю.

      При останніх словах князя половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокійно-зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

      «Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неї бажав».

      Данило мав силу встояти перед жовтогарячим полум’ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скісних очей, в яких лагідною барвою тінився докір, витримати не зміг – опустив повіки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: