І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук

тільки жито мовчить, напружуючись у праці великій: соків із землі набирає, щоб нас прогодувати… В Оріяні люди найдобріші в світі; хто заходить у хату, того оберігає родинний бог: гостя кривдити не можна – хто гостя прожене, тому сусіди хату спалять. А полоняника відпускаємо на волю. Тільки зрадника люто караємо – виганяємо з нашої землі, бо найбільшою для людини покарою є втрата раю…

      І далі йшов апостол горі Бористеном до межі світів, і чудно йому було з дива оріянського… А може, то не над Йорданом, а над Россю вибрав колись Господь місце для Едему, а може, на цій землі праотці людства пізнали колись солод гріха первородного? – думав Андрій. – А може, тепер, в сію мить Божої вічності, запримітив Ягве оріянський народ й готує його для великого чуда в майбутньому, а про свій народ забув, розсердившись на гебреїв за гріхи їхні? Можливо, Господь завершив уже свої справи над Йорданом і, викупивши гріхи Ізраїля кров’ю свого Сина, приглянувся до безтурботного молодого народу, в якого щойно розпочався ріст, й ось посилає йому через апостолів ідею єдиного Бога?

      Думав Андрій: на півдні старий світ умирає, а тут тільки народжується. Чи варто його тривожити – як же то тяжко бути обраним народом! Але ніщо на світі не зупиняється на грані дитинства, все приходить до своєї зрілості, а зрілість – то трудне випробування. Хай благословить мене Господь вийти разом з цим народом на його Голготу! Прости мені, Ягве, але ж Твої досліди над моїм народом, оглупленим вірою і спонадіянням лише на Твою силу, надто дорого нам оплачуються. Як довго йшли ми з неволі, виригуючи єгипетський хліб, що ним з ласки Твоєї один лише раз нагодував наш народ Йосиф! Яка ж постигне гебреїв іще кара за те, що, заспокоєні вибраністю і марно сподіваючись на Твій абсолютний розум, не зуміли піднятися духом до тієї висоти, щоб зуміти відрізнити злодія від Бога й зважитися вибрати для свого діла не Вараву, а Христа?..

      Від хати до хати, від села до села зигзицею шугала вістка про провісника нового Бога, що зійшов на Оріянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрує на північ до межі світів, позначеної найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радісно підноситься до неба, а баня небесна благословить зелену україну.

      За апостолом гурмою ішли увірувані орії, супроводжуючи Божого посланця до свого храму, щоб жертву данапрівському богу зрів – чейже один Всевишній на землі. Ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який послав на землю свого сина Даждьбога достоту, як Ягве Ісуса. Йшли збентежені оріяни за апостолом до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм: хай скаже своє слово волхв Богодан.

      Розступилися клени й осокори перед прочанами, які йшли до свого храму в сумнівах і надії: чей не розсердиться Род за те, що увірували в Духа Божого, зісланого колись в образі голуба на Ісуса під час хрещення, – бо й водохресний обряд їм не чужий. Навесні, коли сонце виходить із сузір’я Перуна