І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук

до жертвенного каменя, на який крізь верховіття дерев, що оточили храм, падав сніп сонячного світла, поблагословив його до жертвоприношення й промовив до апостола:

      «Я вислухав тебе, Божий посланцю, і зрозумів, що ваша віра не чужа нам. Та інший у нас світ й інші обряди. Наш Род добрий, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив нас. Тому ми злилися з ним, як із Природою, і пізнаємо його в Природі. Усе тут наше – він і земля! Ти ж приносиш нам науку Сина Ягве, й ми повинні знати, в чому незглибима сутність його науки…».

      «Ісус приніс на землю прощення гріхів, – відказав Андрій. – Ви боїтеся таємниць, прагнете в усьому ясності, та неспроможна людина знати все, й чи не обдурює вона себе, стверджуючи, що все пізнала? Таємниця ж Христа полягає в тому, що до неї треба весь час доростати душею. Проте вона вічно буде таємницею життя, смерті й воскресіння й водно спонукуватиме людину до поступу й до удосконалення… Ви багато знаєте, але повинні ще й пізнавати, бо обдаровані єсьте мислю і словом. У цьому й різниця між людиною й німиною: німина щось знає і завше робить те, що знає; людина пізнає і не відає нині, що вчинить завтра…»

      «Що ж саме повинно спонукувати людину до пізнання? – спитав Андрія волхв. – Праця, жорстокість, обман? Чим велить керуватися Христос?»

      «Ісус проповідував милосердя й любов», – відказав Андрій.

      Волхв довго мовчав, мовив потім:

      «Це найсвятіше почуття може нас поєднати. Ми дозволяємо освятити нашу землю Хрестом… Справимо жертву, і я поведу вас до межі світів».

      Прочани поклали на ватрище зерно і стільники з медом, а камінь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреїв, а свіжим молоком: довкруж розносився солодкий запах хлібної, медової й молочної землі, яка ще не знала крові, бо була молодою. Оріяни падали ниць перед каменем і били поклони, а волхв воздавав молитву, й люд вторував за ним хором: «Даждь, Боже!»

      Слухав Андрій і дивувався, що так само, як ці незнані оріяни, молилися до Ягве гебреї-хлібороби: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу і дощ, щоб і завтра ми були наділені щедротами Твоїми!»

      Коли запашний дим розіслався над потічком і всякнув у прибережні трави, волхв Богодан, спираючись на костур, пішов попереду процесії в бік Данапра. З ним поруч ішов Андрій Первозваний, двигаючи на плечі білого хреста, з явора витесаного. Виносив його на зелену оріянську Голготу.

      А коли стали на вершині гори – уздріли у всій величі диво Оріянського краю: рвійний плин безмежно широкого Бористену. Вихопившись із холоду північної землі, сповільнив він раптом свій біг біля підніжжя кручі, розливаючись по рівнині на десятки рік; верболозні острови спиняли ріку, щоб вона встигла відбити у своїх водах красу Оріяни, а потім, знову злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням і ревом ринути на південні простори, забираючи в себе всі води благословенного краю для подарунку Гостинному морю.

      «Погляньте, люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. –