І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук

в очі Зореслави, яка вийняла з піхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, – покірно стояв Данило перед своїм суддею, однак спостеріг коротку мить її вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, і нею просвітилися міріади думок у свідомості приречених на смерть – чейже й Зореслава покладе свою голову, як тільки звершить помсту, – так в останню хвилину пробігає в пам’яті людини все її довге життя.

      …Месть твоя, жоно, – говорив мовчки до Зореслави Данило, – була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати у своїх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русі новий, рівний мені за здольністю розуму володар. За тобою ж стоїть народ, якому потрібен нині не інший державець, а тільки князь Данило Галицький – навчений досвідом володарювання, жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, не в пору сподіяного, й новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю.

      …Ти ж знаєш науку Святого Письма, княже: око за око, кров за кров, – відповідала мовчки Зореслава. – І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів, заступлених від світу заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ – властителя спаленої ордою й тобою самим землі.

      …Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами в людей, і господарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи ж можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?

      А думки блискавками шугали в голові князя; миготіли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; він думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, і запізніле каяття здавило серце: знав, що нема нині на всій Руській землі людини, котра зуміла б сльозою загоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру – не сила володареві це зробити, він може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пáйцзи до душі свого народу, який його боїться або й шанує, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя поза межу, яку переступити може тільки співець. І без нього князь став удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів, смерек і тисів до низькорослого терну.

      …Постій, Зореславо. А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і непримітним терном, – його порятунок; може, таким чином він виживе в неволі й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?

      …Правду кажеш, княже. Хвала Господу, що разом з Митусою ти не зміг убити його пісні – пам’яті про часи панування могутніх дерев. Без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сили триматися свого ґрунту, міцніти й множитися, всохли б молоді паростки без духовного