І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук

люди людьми були, а не робучою худобою».

      А Зеленої неділі в соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали Службу Божу, стояли перед аналоєм на білому полотні із свічками в руках: у кого скоріше догорить, той скоріше умре; рівно згоряли свічки, й добра надія теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна – свічка у співця погасла…

      IV

      «Навіщо ти вбив його? – підвела суворі очі Зореслава і пройняла осудливим поглядом князя, що сидів за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. – Чому ти забув, що найбільший дар для народу – співець?»

      Мовчав князь.

      А починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.

      Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до ґалереї. Вийшов на поміст і поглянув з-під причілкового залому на світ, засланий вогким осіннім туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну паморозь широко розлиті води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримає облогу тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевне, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде – нерівні сили. Треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки: підземний хід сягає аж до Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.

      Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а праворуч, за гаттю, від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия засіріли плосковерхі юрти видовженим колом – стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів, і серед них, можливо, сам Бурундай: на середній найвищій юрті звис мокрий зелений стяг.

      Чому вбив… Як тобі пояснити, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями дана мені. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми тільки виконавці вищого закону, якому скоряється навіть князь.

      Ти подивись на них – хто вони? Що це за народ, що за зборище озброєних людей, як зуміли вони від озера Кулун-Бугір, алтайських відрогів, Байкалу, Єнісею дійти переможним походом аж за Карпати, і ніщо їх не зупинило, ніщо не стримує й досі; що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своя земля не дорога, бо своєї рідної землі вони не знають? Усе в них є – зброя, сила і влада, і нічого не мають – ні тину, ні двору, ні посадженої деревини, навіть кладовищ нема, одна лише хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім’я чого – не відають самі, бо ж