Три мушкетери. Александр Дюма

коня.

      Але д’Артаньян був не з тих, хто просто так може відпустити людину, що насмілилася кепкувати з нього. Він вихопив свою шпагу й кинувся за незнайомим, вигукуючи йому вслід:

      – Оберніться, оберніться ж, пане насмішнику, бо мені доведеться штрикнути вас іззаду!

      – Штрикнути? Мене? – перепитав той, рвучко повернувшись. У його погляді, звернутому на юнака, можна було прочитати як подив, так і зневагу. – Годі, юначе, годі! Чи, може, ви перегрілись на сонці?

      Потім, упівголоса і мов розмовляючи із самим собою, він додав:

      – Яка прикрість! Оце була б знахідка для його величності, котрий усюди шукає сміливців, щоб поповнити лави своїх мушкетерів…

      Він ще не закінчив, як д’Артаньян зробив такий лютий випад, що, якби незнайомий не відскочив назад, то, цілком можливо, цей жарт виявився б останнім у його житті. Незнайомий, побачивши, що вже не до жартів, теж вихопив шпагу, відсалютував супротивникові й приготувався захищатися. Але саме в цей критичний момент обидва його недавні слухачі разом із хазяїном заїжджого двору накинулися на д’Артаньяна, щосили лупцюючи його кийками, лопатами та камінними щипцями. Це несподіване втручання різко змінило хід поєдинку, і супротивник д’Артаньяна, скориставшись тим, що той повернувся, захищаючись од зливи ударів, так само спокійно й неквапливо сунув шпагу назад у піхви. З дійової особи, якою він ледве було не став, незнайомий знову зробився глядачем, і цю роль він виконав із звичною для нього незворушністю.

      – Кляті гасконці! – пробурмотів він невдоволено й наказав: – Посадіть-но його на цю жовтогарячу шкапу, і хай собі їде з Богом, поки цілий.

      – Але спершу я вб’ю тебе, боягузе! – вигукнув д’Артаньян, ледве стримуючи удари своїх супротивників, які ще завзятіше насідали на нього.

      – Гасконські хвастощі! – знову пробурмотів незнайомий. – Присягаюся честю, ці гасконці невиправні! Що ж, продовжуйте, панове, якщо він цього так хоче. Коли йому набридне, сподіваюся, він сам почне проситися.

      На жаль, незнайомий ще не знав, з яким упертюхом він має справу. Д’Артаньян був не з тих, хто благає про пощаду, тому ще якусь мить бій тривав. Нарешті молодий гасконець, зовсім знесилівши, випустив з рук шпагу, яка під ударом палиці переломилася навпіл. Наступний удар поцілив йому прямісінько в лоб, і він, обливаючись кров’ю і майже втрачаючи свідомість, упав на землю.

      Саме на цю пору люди збіглися звідусюди до місця події. Хазяїн заїзду, не бажаючи скандалу, разом зі слугами відніс пораненого на кухню, де йому надали необхідну допомогу.

      А незнайомий знову вернувся на своє місце до вікна і, не приховуючи невдоволення, поглядав на людський натовп, який, мабуть, дратував його.

      – Ну, як почувається цей божевільний? – поцікавився він, почувши, як рипнули двері, та обертаючись до хазяїна заїзду, що прийшов довідатися про самопочуття свого гостя.

      – Ваше сіятельство цілі й здорові? – і собі спитав той.

      – Дякую, абсолютно цілий і здоровий. Але я хочу знати, що з нашим юнаком.

      – Йому