Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко

ще до неї входить?! Ти, я – це вже зрозуміло, бо надто очевидно. А третій хто?

      – Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вілька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нібито весь наш клас розбитий на якісь там «трійки» і що це розбивання здійснює класна керівниця, це так?

      – Так.

      – А навіщо все це, можеш пояснити нарешті?!

      – Ну-у-у… як тобто, навіщо?! Щоб усередині кожної «трійки» учні слідкували один за одним і про все вивідане складали рапорти вчительці, нашій класній керівниці – от для чого.

      – Що-о-о-о?! Ти з дуба впав і головою вдарився, чи що?..

      – Ти, Вілько, знаєш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:

      – А нумо стривай!!! Я здогадався: таке відбувалося у тій школі, звідки ти до нас прийшов, – чи не так?!

      – Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хіба інші порядки?

      – Жартуєш!..

      – Зовсім ні.

      – Ти серйозно?!

      – А-а-а…

      Однак, окрім цього беззмістовного «акання», Микита так і не зміг сказати нічого путящого. Йому ж навіть на думку не спадало, що в тому класі, де він провчився вже понад місяць, можуть бути встановлені не звичні для нього «драконівські» порядки, а якісь інші – більш людяні…

      – Послухай-но, Микито… Ти звідки до нас прийшов?

      – Я раніше у Білій Криниці[21] жив, там у мене дідусь із бабусею, вони в радгоспі «Рівненському» працюють.

      – А чому не з батьками?

      – Бо тато у мене в Сибіру був… відбував… – трохи скрививши губи, відповів хлопчина, – мама слідом за татом поїхала, але мене вирішила із собою не брати. Бо в Сибіру ж холодно і щоб їсти, то не дуже… Тобто значно гірше, ніж тут. Це по війні люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Білій Криниці раніше – ще до радгоспу теперішнього – був колгосп імені товариша Маленкова, то вже тоді стало добре, а тепер… Ну, отож і віддали мене дідові й бабусі на виховання.

      – І в тамтешній школі у вас був такий порядок?..

      – А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобуряків, виховувати – у мене город, мені їсти хочеться. Отож я вас на «трійки» розіб’ю, станете один за одним шпигувати й мені рапорти складати, а я рапортички ті ваші щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домівках записочки від мене батькам своїх товаришів. Це краще й надійніше, ніж записи в щоденнику робити.

      – І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домівках товаришів своїх розносив?

      – Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопці писали – ті, яких Гаврило Мартинович зі мною в одну «трійку» призначив.

      – Гаврило Мартинович – це ваш тамтешній вчитель?

      – З Білої Криниці, так. Він так і казав: вас, лобуряків, грамоти тільки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трішечки схожими на товариша Кузнєцова[22], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до

21

Село на Рівненщині.

22

Кузнєцов Микола Іванович (справжнє ім’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвідник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року діяв у Рівному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.