Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко

лісу.

      – Та пожалій ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не візьмемо його за розподілом, то він навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримінальників?..

      – Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комуністичне будівництво їде, але тільки не до мене. Не візьму його, все, крапка!

      Упіймавши облизня в Малинському лісгоспі, вкінець засмучений Леонід наважився на відчайдушний крок. Зрештою, ця жінка його із сестрою Любою на світ народила, хоч потім і здала обох до сиротинця…

      Назад до Мотовилівки дістався вже затемно. На відчайдушний стукіт у двері ніхто не відчиняв. Леонід вже збирався піти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

      – А що це за придурошний там у двері гамселить?! Кого це чорти принесли на ніч гледючи?

      Юнак розгубився від несподіванки і відповів, заїкаючись:

      – Мені… Мені Софія Юріївна потрібна…

      – Ти б наступного разу головою у двері, головою!.. Нащо тобі вона, га?..

      – Я її син, Леонід Гайдамака. Вірніше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправді я…

      Проте рипучий голос зробився ще злішим:

      – Не знаємо ми ніяких Гайдамаків, та й Софійки вдома немає вже як цілий тиждень, мабуть що.

      – А коли вона додому повернеться?

      – А біс її знає! А ти йди звідси, чоловіче, йди геть! Немає ніяких синів у Софійки й не було ніколи!

      – Як же нема, коли я… Та ось же моє свідоцтво про народження! Щоправда, відшукали його зовсім нещодавно, але ж там написано, що я – син Софії Юріївни Голомозої…

      Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

      – Пішов геть, окаянний!!! А як добром не підеш, то собаку спущу!!!

      Раптом з-під паркану пролунало загрозливе гарчання…

      Тоді Леонід кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибігши на залізничну станцію, не знав, чи то під поїзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останній вагон товарного потяга – тільки б забратися подалі від цього клятого місця, де матері зрікаються власних дітей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нічному небу сповзав до обрію диск надзвичайно великого криваво-червоного місяця. І в той момент Леонідові здавалося, що нічне світило, яке набуло сьогодні настільки незвичного вигляду, тягне за собою його нікчемне життя…

      Та ніч немовби підбила незримий підсумок під усім його минулим життям. Попереду було щось незвідане… але живе. Під потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поїхав до Ташкента.

      – Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Відірвавши погляд від величезного багряного сонячного диску, який повільно зникав за обрієм, Леонід виринув зі спогадів у реальність і з ніжністю поглянув на сина. Малюкові лише три рочки, а він вже так грамотно розмовляє, такий допитливий і розумний!.. Пощастило йому і з дружиною: Гелі лише тридцять, а вона вже завідує відділенням міськлікарні.

      – Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.

      – Не