Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко

вдалося схрестити біологію з марксизмом-ленінізмом, і принаймні деякий час цей «гібрид» жив… причому доволі-таки успішно. То де гарантія, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пізно все ж таки не постане омріяна ним бібліотека-музей… Що станеться тоді?!

      З точки зору Ніни Панасівни – абсолютно нічого доброго. Усе це нагадувало демонстраційний експеримент, який вона запам’ятала ще зі шкільних часів. Беруться два стрижні, – мідний та цинковий, – водний розчин якоїсь там солі й невеличка ліхтарна лампочка. Якщо одні кінчики стрижнів занурити до посудини з розчином, а до інших притиснути контакти лампочки, то вона почне світитися.

      А чим це нагадувало сучасний Канів?! Тим, що поховані на дніпровській кручі неподалік один від одного Аркадій Гайдар і Тарас Шевченко видавалися їй схожими… саме на отакі стрижні! Справді, навряд чи можна відшукати двох настільки ж відмінних в усьому літераторів, як виходець із пролетарів, колишній червоний командир, а згодом друг всіх радянських дітлахів Гайдар і колишній кріпак-селянин та панський «козачок», а згодом академік живопису, «мужицький» поет-демократ і ворог царату Шевченко. Вони творили різними мовами, сповідували різні, часом діаметрально протилежні цінності – але поховані майже поруч.

      А тепер колишній сезонний екскурсовод Шевченківського музею став директором бібліотеки, яку мріє перетворити на Гайдарівську бібліотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вільні кінці мідного і цинкового стрижнів. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тільки над їхнім містом, а над усією землею! От тільки що саме?..

      Ніна Панасівна не знала. Невідомість завжди лякає, отож вона й непокоїлася. І заспокоїти її не міг навіть абсолютно впевнений тон Елли Никанорівни. Щось іще станеться в їхньому тихому провінційному Каневі. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмінно.

      Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Київ, вечір 4 вересня 1965 року

      Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали ці дві жіночки хоча й нещодавно, проте надійно.

      Опасиста, завита на дрібонькі кучеряшки Віта була поштаркою за професією (точніше, за місцем роботи), а віднедавна стала по життю ще й матір’ю-одиначкою. Ні-ні, формально чоловік у неї був – штампувальник заводу «Ленінська кузня»[7] Вацлав Менжик. Молоді люди збиралися жити довго і щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованій «висотці» на Набережно-Хрещатицькій вулиці.

      Однак коли позаторік, окрім старшого сина Любомира, в їхньому сімействі народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволі швидко відчули дефіцит коштів. Щоб подолати скруту, Вацлав загорівся ідеєю завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутію, кинувши рідний завод.

      Віту не цікавило, що таке кімберлітова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та інші подробиці. Вона заперечувала загалом:

      – Ну Вацику!.. Нормальні люди що завгодно готові віддати, аби

7

Нині – суднобудівельне приватне акціонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”».