Галицька сага. Ante bellum. Петро Лущик

про якусь українську Галіцію, я до цього ставлюся байдуже. Хотів сказати «спокійно», але «байдуже» буде правильніше.

      – Ти не віриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вільгельм.

      – А ти віриш у це? Віллі, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаєш, а очима державного мужа! Польща ніколи не піде на те, щоб дати Галіції не те, що незалежність, а яку-не-яку автономію. Особливо після подій у Варшаві! Пригадуєш, як з подібним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього імператора Австро-Угорщини.) І чим це закінчилося?

      Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлі родинного пива. Старший брат почекав, коли їх знову залишать самих.

      – Але я не про це! – сказав він. – Це твій вибір і, подобається він мені чи не подобається, я з повагою приймаю його.

      – Дякую!

      – Я про інше! Не думай, що ми відірвані від світу і ні про що, окрім цього пива й сімейних чвар, не думаємо. Скажи: звідки у тебе твій помічник?

      – Хто саме? – скривився Вільгельм. – У мене їх декілька.

      – Той, що приїхав з тобою, і котрого ти відпустив до Варшави.

      – Левко Вовк?

      – У нас його звали б Леон Вільк, – уточнив Альбрехт. – Так, він.

      – З Левком я знайомий ще з листопада сімнадцятого року, – повідомив Вільгельм. – Тоді він був у мене унтер-офіцером для особливих доручень.

      – А Полєтт Куйба? Хто вона тобі?

      Почувши таке, Вільгельм здригнувся. Він готовий був до всього, навіть до можливого ультиматуму щодо тієї-таки «Галіції», але аж ніяк не до згадки про жінку, яку обожнював.

      – А до чого тут вона? – нервово сіпнув плечем Вільгельм.

      – Віллі, заспокойся! Ніхто не читатиме тобі моралі!

      – Тоді навіщо ти питаєш про Полєтт?

      – Кажу ж: ми не відірвані від світу. Знаємо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про їхню старшу сестру) місяць тому написала листа, де висловила занепокоєння появою цієї жінки.

      – Чому?

      – Розумієш, Альфонсо, її чоловік, якимись своїми каналами спробував вияснити про Полєтт Куйбу хоч щось.

      – Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Вільгельм.

      Його вже почала нервувати ця розмова.

      – Альфонсо дізнався, що твоя Полєтт видає себе за племінницю Шарля Куйби. Колись він був французьким міністром праці. Але Полєтт не є його племінницею. Просто використовує однакове з ним прізвище. До недавнього часу про неї ніхто не знав.

      Вільгельм усміхнувся.

      – Карле, що-що, а це я пояснити можу, – сказав він. – Ніхто не чув про Полєтт до того і не почув би й потім, бо вона проста телеграфістка з Парижа! Її ім’я сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбурґів.

      Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навіть не доторкнувся.

      – Моя тобі порада, Віллі: дізнайся про неї більше! Для чогось же вона з’явилася у твоєму житті!

      – Карле, та про що ти говориш? Кому потрібно підводити до мене просту телеграфістку?

      – Та