Камiнна душа. Гнат Хоткевич

Читать онлайн.
Название Камiнна душа
Автор произведения Гнат Хоткевич
Жанр Литература 20 века
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство Литература 20 века
Год выпуска 1911
isbn 978-966-03-9662-3



Скачать книгу

пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазі та й загукала, як на черево:

      – Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!

      Та так старанно, що старша пані аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.

      – Та що це ти гукаєш на їмость, як на корову? Посоромила би ся. Не піти та не пошукати!

      – Та вони у Анниці – де би їм шє бути.

      – Ну то що з того? Треба піти ґречно попросити, а не так галайкати на все село.

      Оришка побігла, ляпаючи босими ногами.

      – Їмостечку, любі! Там старі їмость такі лю-юті-і, шо аж пудно си дивити, бігме. Ідіт скоріше, бо вже ків тримают, мут бити.

      – Ти не лякай, а сідай ліпше підкладати.

      Оришка не давала себе довго просити, присіла перед ватрою і, ломлячи дрібно гілочки, любувалася, як вони спалахують. Потім зскакувала і, щезаючи в тьмі, кричала:

      – Чкайте! Я знаю, де шє є гліг. Бага-ато-багато! – і за кілька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залізе котра колючка у тіло.

      В тихій бесіді, в гляданню мовчазливім тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарешті, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:

      – Ти пощо прийшла? Пощо тебе післано, га? Аби їмость до хати вести? А ти сама бавишся?

      Оришка реготала.

      Ішли потім вузенькою стежечкою, лізли через воринє. Дим’янчучка кричала Оришці услід:

      – Прийди завтра будза їсти!

      – Не требую!.. Я ґаздівська дитина! – відгукується Оришка, і голос її, дзвінкий, гострий, свердлує вухо.

      – Який будз? Що за будз? – питала Маруся.

      – А то, ади, завтра, на Юрія, по раз перший вівці си доят. Зара’ молоко глєджиют, та роб’є будз, та несут до церкви разом з колачами перенними. А витак тото свєтє[15] та дают кому бінному, аби Бога молили та просили, аби вівці давали бирше молока. А я не требую тими будзами – ци я не маю шо їсти? Ой га!

      Ішли, близько притулившися одна до другої, в нічних потемках. Близькості хотілося перед цими темними несподіванками, в свіжій вогкості першої весінньої ночі. Маруся кріпко цілувала Оришку.

      – Що се мені цілуватися так хочеться нині?..

      IV

      Прийшов Юрій – і розрішив. Сказав: «Плодіться, і розмножуйтеся, і наповняйте землю, радуючися», – і жажда життя, жажда любові, жажда єднання розлилася в повітрі. Нею дихалося день і ніч, нею переситився напиток, і хліб, і тогорічний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творці, – там широкою рікою розливалася вона, перетворяючися в поезію, в радість, в саме життя. І Маруся відчула це веління, але не зрозуміла його. Щось прийшло. Живіше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велів бігати, співати. Неясні думи, неясні бажання заворушилися в грудях, звідкись налітало зітхання, мимолетний сум – а потім знов хотілося дзвінко реготатись, повиснути старій їмості на шиї, пеститися, як кіточці.

      І було солодко… Спочатку…

      Але ріс і повнився місяць десь за горою; світло-зеленим хором гримнули нараз пісню нові бруньки на деревах;



<p>15</p>

Святять.