Камiнна душа. Гнат Хоткевич

пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазі та й загукала, як на черево:

      – Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!

      Та так старанно, що старша пані аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.

      – Та що це ти гукаєш на їмость, як на корову? Посоромила би ся. Не піти та не пошукати!

      – Та вони у Анниці – де би їм шє бути.

      – Ну то що з того? Треба піти ґречно попросити, а не так галайкати на все село.

      Оришка побігла, ляпаючи босими ногами.

      – Їмостечку, любі! Там старі їмость такі лю-юті-і, шо аж пудно си дивити, бігме. Ідіт скоріше, бо вже ків тримают, мут бити.

      – Ти не лякай, а сідай ліпше підкладати.

      Оришка не давала себе довго просити, присіла перед ватрою і, ломлячи дрібно гілочки, любувалася, як вони спалахують. Потім зскакувала і, щезаючи в тьмі, кричала:

      – Чкайте! Я знаю, де шє є гліг. Бага-ато-багато! – і за кілька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залізе котра колючка у тіло.

      В тихій бесіді, в гляданню мовчазливім тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарешті, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:

      – Ти пощо прийшла? Пощо тебе післано, га? Аби їмость до хати вести? А ти сама бавишся?

      Оришка реготала.

      Ішли потім вузенькою стежечкою, лізли через воринє. Дим’янчучка кричала Оришці услід:

      – Прийди завтра будза їсти!

      – Не требую!.. Я ґаздівська дитина! – відгукується Оришка, і голос її, дзвінкий, гострий, свердлує вухо.

      – Який будз? Що за будз? – питала Маруся.

      – А то, ади, завтра, на Юрія, по раз перший вівці си доят. Зара’ молоко глєджиют, та роб’є будз, та несут до церкви разом з колачами перенними. А витак тото свєтє[15] та дают кому бінному, аби Бога молили та просили, аби вівці давали бирше молока. А я не требую тими будзами – ци я не маю шо їсти? Ой га!

      Ішли, близько притулившися одна до другої, в нічних потемках. Близькості хотілося перед цими темними несподіванками, в свіжій вогкості першої весінньої ночі. Маруся кріпко цілувала Оришку.

      – Що се мені цілуватися так хочеться нині?..

      IV

      Прийшов Юрій – і розрішив. Сказав: «Плодіться, і розмножуйтеся, і наповняйте землю, радуючися», – і жажда життя, жажда любові, жажда єднання розлилася в повітрі. Нею дихалося день і ніч, нею переситився напиток, і хліб, і тогорічний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творці, – там широкою рікою розливалася вона, перетворяючися в поезію, в радість, в саме життя. І Маруся відчула це веління, але не зрозуміла його. Щось прийшло. Живіше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велів бігати, співати. Неясні думи, неясні бажання заворушилися в грудях, звідкись налітало зітхання, мимолетний сум – а потім знов хотілося дзвінко реготатись, повиснути старій їмості на шиї, пеститися, як кіточці.

      І було солодко… Спочатку…

      Але ріс і повнився місяць десь за горою; світло-зеленим хором гримнули нараз пісню нові бруньки на деревах;

15

Святять.