Камiнна душа. Гнат Хоткевич

аби очима кліпнути. Як у верхах сидять ґазди, то май опівночі встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив ґаздиня дівкам волосє опорєдит, то вже, диви си, чєс і до церкви.

      А церква – уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами і паламар з тою ж гієрархією вже доклали рук, що й самі любуються тепер на свою роботу.

      Днина обіцяла бути файною. Добрим світлом розсипалося сонце по ясній зелені трав, грало на ніжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: «Бачили ми, бачили… бачили не раз… Ще й не те ми бачили… ого…»

      Вже починала з’їздитися гуцулія. По всіх плаях і плаївках зачервонілися сардаки, фустки, мов по величезнім зеленім мурашковінню порозповзалися черлені комашки. І обличчя у всіх радісні, веселі, кричать усі дзвінко та голосно, цілуються моцно, зі смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви – тілько їх напрєтало си.

      Паламар навив цілий оберемок витиць і тепер продає; люди купують, ліплять на паскєвники. Обділюються всі взаємно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усміхами, цілуючи одно одного по руках.

      Маруся стояла на узгір’ю, і в неї аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, і хотілося самій упасти на коня, крикнути так, як оті гуцульські амазонки, і летіти, летіти, щоб вітер у вухах свистів, щоб іскрами з-під копит дорогу собі освічувати.

      Але найцікавіше було ще впереді: се два багачі найбільші криворівські. Один по цей бік ріки сидить, а другий на тамтім боці, але до бері їм разом. І щороку, як сусіди, ставлять вони паски рядом, разом їх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сідають на коней – і от тут вже починається.

      І хоч усі зайняті кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виїздять на дорогу Харук з Якіб’юком, – все зупиняється і завмирає. Заповняють цминтар, лізуть на воринє, на верби і то не хлопчища, а ґазди; дерево ломиться, все, що йде-їде дорогою, стає осторонь: то значить Харук з Якіб’юком женуть! Але як!.. Очі рогом у коней лізуть, нім вони цей кавальчик до бері перелетять.

      От і тепер… Не спішачися, по-ґаздівськи зав’єзують у фустки багачі свою свєкість – але моцно! Бо зара’ не буде вже чєсу дивити си за пасков. А якби згубив – ого! Сміху було би на ціле село – та де! На цілі гори!

      Зав’язали. Перекинулися словом-двома – от так, про шо-будь. Відтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.

      Ідуть… Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого ґречно вперед пропускає…

      От уже на дорозі… Подали один одному руки. Останнім нервовим поглядом пробігають кожний по своїм рєді: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якої. А потім – мовби сила неземна підкидає їх обох – зскакують на сідла один з другим. Рвонули коні! Каміння, болото бризнули з-під копит. По товпі мороз пробіг. Гейкають, присідають, кричать щось незрозуміле для самих себе.

      А багачі вже далеко. Врісши в сідла, пруть, не розбираючи, чи є хто на дорозі, чи нема: не встиг утекти – сам винен.