Камiнна душа. Гнат Хоткевич

повзаючого й стогнучого населення підіймалися люті суперечки.

      – А проклєтиця, котюго! Коли я вже Бога си домолю, аби направду ті очі з лоба виперло, аби-с не дурила людей преославних!

      – Та змовчи хуч коло церкви, сучко ти годована. Нагулив си ті окоман і спереду, і ззаду.

      А в крайнім кутку сталася ціла драма. Зайшла з того, що жебрачка зачала дорікати своєму сусідові багатством:

      – Та встид би-с мав на прошєчу дорогу сідати. Таж-єс ґазда, маржину мішєєш, а в бінної удови з рота видираєш.

      Каліка вважав, що того вже забагато, схопив камінь і торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скільки було гласу, ухопилася за голову – з-під пальців капала кров. Ранка була невеличка, але наслідки могла дати великі, і баба це зрозуміла.

      Верещачи кілько далося, сама непомітними рухами розмазувала кров собі по лиці і роздирала ранку більше. Потім, мовби в нестямі, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи її плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе – словом, грала варіації на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.

      Каліка вважав за ліпше благородно віддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарід.

      – Хто ж то так бабу покервавив?

      – Та, ади, ростіцький тот каліка.

      – А за віщо?

      – Гроші баба хтіла украсти. Упали з пазухи, а вна…

      – Та брешете, вибачєйте, не до вашого гоніру кажучи, бо сми ту була та й виділа.

      – Та я шо? Люде повістували.

      – То прошєк тот так си вимов’єє.

      – Ади, вни так сидє, а вна баба бінна, незарібна, а він, рахувати, ґазда.

      – Ґазда?

      – Ає! Четверо товару держит.

      – Та й попід церкови си хилєє?

      – То вже раз погана душа!

      – А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Ліпше би маржини сокотив. А він тогди чим-таки вхопив камінь, тим-таки морснув бабу по голові.

      А баба тим часом робила не злий інтерес: вставляючи в слова подяки репліки про своє гірке нещастя, швидкими рухами збирала монету:

      – Простибіг, простибіг, ґазди мої… Аж ми си у голові вакомашило… За ваше здоров’є, за господарське старанє… На бінну бабу й здохлєк гавкне і усєка пеня зачепит та й си збиткує… Христос вам напереді, Христос вам назаді, аби-сте діждали… Та так ми в грудєх іздусило, шо гляба й відітхнути… Ой бідочко ж ма кервава.

      А у каліки геть цілком попсувалися влови. Звістка про його злочин обійшла пару разів доокола церкви, що, мабуть, о тім вже й попи у вівтарі знали. І де тільки не показувався каліка, всюда зараз підіймалося:

      – Цес бабу вбив?

      – Ає, ає! Тот самий.

      – Ой діду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нині бучки си крутють.

      – Ґаздочки мої любі, та й солоденькі, та й файні… Я нічо… Бо тій бабі на дідька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно… а я вже не кємую, єк у мене й тот камінь у руці си знайшов…

      Але, очевидно, це