Камiнна душа. Гнат Хоткевич

я ті поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такім шпиткім.

      – Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.

      – Усюда, – і показував стежечку коло себе.

      Маруся скочила, але не цілком зручно. Дужою рукою підхопив її леґінь.

      – А видиш? Так мож упасти.

      Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще ніколи не скакала з каменя на камінь.

      Вийшли на якусь полянку. Крізь смеріччя показав леґінь Марусі церковну баню. Жаль було розставатися.

      – А зведи мене вже й на царинку.

      – Ой, не можу! Бо дєдя ме сварити, шо сми не врубав нічо.

      – Щось не виглядаєш ти так убраний, як до роботи. Борше як на весілля налагодився.

      – То про всєчіну. Гадаю – може, дівку йку файну зустрічу, а ци молодицю, – і леґінь сміявся, блискаючи зубами.

      – То ти так любиш дівки та молодиці?

      – Не лиш я їх, а й вони мене.

      – А яких ти більше любиш – чорнявих чи білявих?

      – Таких, єк ти.

      Маруся розреготалася і грозила пальчиком.

      – О! Таких, як я, не вільно любити, бо за таких піп у церкві виклинає.

      – Та най собі виклинає, мені шо до того? Єк тот повідат: «Вже набив си він мене шо набив, та вже ж і я го си набештав». – «А він чув?» – «Та де!..» – Отак і мені з того уклєтя. Най собі він свою роботу має, а я свою.

      – Як я бачу, ти дуже ласий до жінок, – задумчиво сказала Маруся.

      Леґінь нічого не відповів. Підкидав топірчик високо вверх і ловив. Дармовиси теліпалися, скрипів ремінь.

      – Прощай… – тихо сказала Маруся. На неї найшла хвилька перелетної якоїсь безпричинної задуми.

      – Майте си гаразд.

      Маруся ступила крок і зупинилася. Хотілося іще що-небудь сказати леґіневі.

      – Видиш, ми скільки проговорили…

      – Та дай, Боже, наперед бирше.

      – Наперед? Не знаю… Не знаю, чи побачимося ми ще…

      – Та й чому би ні?

      – Не знаю… А ти би хтів?

      В цю хвилю сталося щось несподіване.

      Леґінь зігнувся, витягнув вперед шию, очі напружилися. Хвилю стояв він такий нагонений, мов туго натягнений лук; відтак рвонув крисаню кріпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусі і в два скоки щез між смереками.

      Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися і стояла без руху.

      Але доокола було так тихо, так ясно, світло, так дружелюбно мовчав ліс, так привітно поблискувала бляха на церковнім куполі, що не могло бути місця страхові, і Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволі зіходити стежечкою вниз.

      Доріжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лентою, а була витоптана слідами: сотні ніг ступали в одно місце, і там вибивався великий слід. Але ті сліди були раховані на замашистий гуцульський крок, і Марусі незручно було попадати своїми маленькими ніжками в ті ями.

      Йшла й дивилася на церковку, щулячися від сонця. На півдорозі зустрівся їй пушкар з Жєбйого – Гордіюк. Пишно вбраний, в крисані з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, він ішов, як цар, гордо несучи голову.

      Побачивши їмость, він навіть не вступився дуже з дороги,