Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

      Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори – одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: «сальце», «м’ясце», «пшінце» – бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрає хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце й довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.

      Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.

      – Оце вже із денця. – І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить. – Жінко, давай-но поріж… Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!

      Пили самогоночку – міцний, мов із вогню, первачок. Комірник одразу ж сп’янів, очі стали масні та маленькі, мов зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та припрошував:

      – Кушайте, кушайте: нам для гостя нічого нe жалько! Mo’, курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті…

      Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:

      – Та й циґарети ж! Що ж то значить – культура! – Хоч сигарета була пісна, мов солома.

      Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.

      – Війна? – перепитав Гайдук. – А староста хіба нічого не розповідав?

      – Та наче нічого… Mo’, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.

      – І людей не збирав? – продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.

      – Та мов не збирав…

      – «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи ні?

      – Та мов не збирав… А мо’, і збирав, тільки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…

      Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:

      – Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград – із більшовиками буде покінчено.

      – Дай Боже, дай Боже…

      – Кінець більшовичкам! – Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. – Кінець! – повторив, як припечатав, Гайдук.

      – А як же, звиняйте, із нами? – поцікавився комірник.

      – З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту – в табори! Або й на шибеницю.

      Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з