Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

кучерява чуприна вказували на те, що він не місцевий.

      – Ти звідки? – поцікавився Гайдук.

      – Єреван.

      – Полонений?.. А чого не втік із отими двома?

      Поліцай мовчав.

      – Гаразд, про це поговоримо потім. – Підійшов до вікна, провів по склу пальцем: на сірому тлі лишилася світла доріжка. Глянув на забруднений палець, скипів: – Це що? Приміщення поліції чи свинарник? Ферфлюхтіге швайне!.. Негайно привести жінок, щоб прибрали й вимили!.. Ну!..

      Наступаючи один одному на п’яти, поліцаї метнулися до дверей.

      – Назад! – крикнув їм у спину Гайдук.

      Поліцаї перелякано повернули назад.

      – Що треба сказати?

      – Є, пане начальнику! – невпевнено відповів місцевий поліцай.

      – Не «є», а «яволь»! Пора б уже навчитись розмовляти по-людському!

      – Яволь, пане начальнику!

      – Йдіть! Щоб за п’ятнадцять хвилин були з жінками!

      Не встигли ті зникнути, як до кімнати ускочив поліцай, що бігав по лопату.

      – Приніс! – Молоденьке, як у підлітка, обличчя було геть мокре од поту.

      Наказавши поліцаєві взяти недопалок, Гайдук повів його надвір. Тут же, у дворі, одміряв два кроки уздовж, крок ушир, коротко кинув:

      – Копай! – Закотив обшлаг рукава, глянув на годинника: – Даю дві години. Щоб було два метри углиб.

      Обличчя поліцая враз посіріло, лопата застрибала у руках.

      – Дядечку, я більше не буду! – Він, либонь, подумав, що Гайдук наказує копати для себе могилу.

      Гайдук догадався, про що подумав поліцай, однак не став заспокоювати:

      – Рівно дві години! – Постукав пальцем по циферблату. – Ну!

      Схлипуючи, поліцай увігнав у землю лопату.

      Гайдук трохи постояв над ним (важка тінь падала прямо на згорблену постать), а потім глянув у бік воріт: чи не появилися поліцаї з жінками. Сам ще не знав, як їх покарає, коли не вкладуться в п’ятнадцять хвилин, але покарає напевне. Варвари, інакше з ними й не можна!

      Поліцаї упоралися раніше.

      – Ґут! – похвалив їх Гайдук. Перевів погляд на чотирьох жінок з віниками, ганчірками й відрами, скомандував так, наче жінки оці й не були людьми, а худобою: – Ведіть їх у приміщення. Щоб усе блищало й сяяло. Перевірю через годину.

      – Яволь! – закричали поліцаї і потурили переляканих на смерть жінок до поліції.

      Закипіла робота. Жінки замітали, мили, шкребли, поліцаї носили воду, аж хлюпотіло, а той, третій, заривався у землю, як кріт…

      За годину Гайдук зайшов до приміщення: жінки домивали підлогу. Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закінчать, ткнув під ноги пальцем:

      – Поклади.

      Одна із жінок догадалася – послала ганчірку. Гайдук старанно витер підошви, зайшов до кімнати.

      Кімната сяяла вимитими шибами, сонячні зайчики одбивалися од столу, гуляли на побілілій підлозі. Гайдук дістав білу як сніг хустину, провів нею по шибці, по столу, нахиливсь до підлоги. Одірвав, невдоволено буркнув:

      – Шлехт!.. Зер шлехт!.. Перемити!

      – Та ми ж її й так шарували! – озвалася