Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

на парокінній підводі одвіз би, ще й сам їхав би попереду, у своїй мальованій бричці. То вже потім, як не вистачить зерна на посів, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю – із тієї ж комори державної, до якої недавно й одвозив.

      Після бухгалтера мали доповідати бригадири рільничних. Але Твердохліб цього разу порушив порядок:

      – Комірник тут?

      Комірник, який сидів на ослоні попереду, в Твердохліба під самісіньким носом, притьмом схопився на ноги:

      – Осьдечки я!

      Твердохліб очима недобрими комірника з ніг до голови зміряв – зім’яв.

      – Ану розказуйте, – почав грізно він, і всі враз відчули, яка хмара нависла над комірником, – розказуйте при всьому народі, для чого мишву взялися розводити!.. Шкідництвом займаєтесь?

      Всі так і обмерли, як про шкідництво почули: вимовить Твердохліб іще два слова – «ворог народу» – чи не вимовить? Скаже – каюк комірникові! Не врятує його вже ніщо, навіть сам Твердохліб, хоч би й захотів. І вже ті, що сиділи поруч з комірником, вгощалися щойно його ж тютюнцем, – совком, совком – та подалі од нього.

      Не сказав. Аж зітхнули полегшено, аж світліше мов стало. Комірник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотів, але Твердохліб його вже не слухав:

      – Обмежимось цього разу попередженням… Глядіть же мені: ще раз про миші почую – сушіть сухарі!

      Сів комірник. Втира рукавом мокрого лоба, а ті, що одсувалися, знову поближче присунулись. І вже потім, розходячись, гомонітимуть поміж собою:

      – Ну, начувайтеся, миші! Комірник у кожну нірку полізе, за хвоста кожну мишу цупити буде. І кота не треба заводити!

      – Поліз би на його місці й ти!

      Після комірника пішло веселіше. Твердохліб чи то весь свій заряд на нього витратив, чи не було уже сил лаятись, тільки бригадира першої рільничої майже й не пуштрив. Наказав:

      – Щоб я більше од трактористів жодної скарги не чув! Поскаржаться ще раз – перекину в другу бригаду, а ви тоді хоч пальцями оріть. – Та ще пастуха пригадав: – Івасюка – на правління. Виганятимем к бісовій матері!

      – Давно б пора, – притакнув бригадир, радий, що так обійшлося. – Я, Володимире Васильовичу, з ним уже замучився: не знаю вже, куди його і приткнути…

      – Ладно, з цим вирішено, – припечатав долонею Твердохліб. – Тепер давайте про буряки…

      Поговорили й про буряки: копати чи ще хай трохи постоять. Буряки ж цього року – ще таких мов і не було. Та й не диво: стільки гною убухали, що й камінь коріння пустив би! Та ще й од довгоносика вдалося врятувати. У сусідів всі плантації переполовинив, Твердохліб же кинув на довгоносика мало не всю Тарасівку. Обмережили поле канавами, заливали їх гасом, а учні збирали жучків у пляшки, в баночки. А тоді ще й курей пустили: колгоспних і людських. В якої баби одна несушка була – мобілізували і ту. Як рушило куряче військо поміж буряками – держись, довгоносику!

      Зате ж і буряки! Твердохліб щодня навідується, милується.

      – То як, Наталко?

      Голос у Твердохліба