Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

а не просився з бригади. Одну лиш умову висунув: щоб йому не заважали. Довірили бригаду, так до кінця, і під руку не лізьте. Прийде осінь – отоді за все і спитаєте.

      Це коли Твердохліб поцікавився, хто йому дав право орати колгоспними кіньми городи багатодітним жінкам. Та ще й орачів виділяти. Що, може, в бригаді вже й роботи немає?.. І зовсім уже чудернацькі історії переповідали про Приходька Твердохлібові. Буцім із першого ж разу став до печі їжу варити. Як зайшов до Одарки, як почув: «А хто за мене дітям їсти наварить? Може, ви?» – «А чого ж, можу і я». Картуз на лавку, піджак із плечей, щоб не так жарко було, та й до печі: «Поки я тобі їсти варитиму, ти на моєму коні покатайся – жінок на роботу поклич». Одарка, кажуть, з того дива ледь язика не ковтнула…

      Далі – більше: організував Приходько чергування щоденне. Сьогодні Одарка, завтра Василина, післязавтра Ольга. «Зносьте до гурту усіх сопляків, і нехай у вас голови не болять аж до вечора». А Одарці – Василині – Ользі – по півтора за те трудодня. Бухгалтер був став цапа: незаконно! Але Твердохліб несподівано на нього визвірився:

      – Самому закортіло на третю?!

      Лаяв бухгалтера, аж той вкінець розгубився. Не знав, що Приходько голові – шпичкою в боці. Що йому легше було б бачити, як Приходько жбурляє додолу батіг, аніж переконуватись, що третя бригада поволі на ноги спинається…

      Та годі про це!.. Тим більше що он уже й село показалось.

      В’їхали з протилежного боку: од ставу.

      Ставок зовсім іще молоденький: другий рік, як загатили, а вже де-не-де поріс осокою, взявся першим рястом. Для дітлашні – рай, цілісіньке літо бовтаються, стрибають із греблі вниз головою – чия скоріше знайде пеньок. Твердохлібові ж – докір німий. Планували рибу розводити, обіцяли виділити мальків, навіть у районній газеті про це написали, а поки що плодяться пуголовки. «Треба буде змотатися в район, хай дістають де хочуть… А ні, то аж у область…» І качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени – готовий прибуток.

      Далі, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з іншого – чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося їх в останній час до стобіса, – і в дворах, і на вулицях, і на хлівах – усюди побачиш. Общипують все, об’їдають – деревця не полишать.

      Колись у Тарасівці про козу і чуть не чували. Як завів іще до революції корчмар із сусіднього села – майже все село бігало дивитись. Жінки, які постаріші, тиждень потому одхрещувались: нечиста сила!

      Минули роки – прийшли кози і в Тарасівку. Козі ж ні сіна багато на зиму не треба, не те що корові, ні ганяти щоденно на пашу: сама собі їжу находить, та ще ж до того й не підлягає податкові.

      Перший завів дві кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привіз ротатих прояв.

      Поплакала, покричала бідолашна Федора, та куди було діватись? А згодом і сама переконалася, що можна жити і з козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малі Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише вволю. Як висушать вранці по чашці – до обіду їсти не просять.

      З