Клуб «Мефісто». Тесс Герритсен

З ким він зустрічається? – Джейн присіла, подивилася матері в очі. – Мамо, хто вона?

      – З роботи… – прошепотіла та.

      – Але ж він працює з купою стариганів.

      – Вона новенька. Вона… Вона… – Голос Анджели зірвався. – Молодша.

      Задзвонив телефон.

      Мати скинулася.

      – Я з ним не говоритиму. Так йому й скажи.

      Джейн глянула на номер на екрані, та не впізнала його. Може, це телефонував тато. Може, з її телефона, з хвойдиного.

      – Детектив Ріццолі, – гаркнула вона в слухавку.

      Пауза. Тоді:

      – Важка нічка, еге?

      «І стає тільки гірше», – подумала Джейн, впізнаючи голос детектива Даррена Кроу.

      – Що таке? – запитала.

      – Халепа. Ми на Бікон-Гілл. Вам із Фростом теж треба сюди. Неприємно тобі про це казати, але…

      – Хіба сьогодні не твоє чергування?

      – Ріццолі, це нас усіх стосується. – Вона ще ніколи не чула, щоб Кроу говорив так похмуро, без сліду звичного сарказму. Він тихо мовив: – Це з наших.

      З наших. Коп.

      – Хто? – запитала вона.

      – Єва Кассовіц.

      Джейн забракло слів. Вона стискала слухавку так, що німіли пальці, й думала: «Я бачила її кілька годин тому».

      – Ріццолі?

      Вона прокашлялася.

      – Давай адресу.

      Повісивши слухавку, Джейн виявила, що Гебріел відніс Реджину до іншої кімнати, а Анджела тепер сиділа, похнюпившись, із порожніми руками.

      – Пробач, мамо, – сказала Джейн. – Я мушу йти.

      Та лиш виснажено знизала плечима.

      – Авжеж. Іди.

      – Поговоримо, коли я повернуся.

      Вона нахилилася поцілувати матір у щоку й побачила зблизька обвислу шкіру, зморшкуваті повіки. «Коли моя мати встигла так постаріти?»

      Джейн начепила зброю, дістала з шафи пальто. Застібаючись, почула Гебріела:

      – Це все дуже невчасно.

      Вона розвернулася до чоловіка. «Що буде, коли я постарію, як мама? Теж підеш від мене до молодшої жінки?»

      – Можу затриматися, – мовила вона. – Не чекай на мене.

      11

      Мора вийшла з «лексуса». Під чоботами затріскотіла, мов бите скло, крига, що вкривала дорогу. Сніг підтанув у теплі дня, та сутінки принесли з собою жорстокий холодний вітер, і калюжі перетворилися на лід: у спалахах численних патрульних автомобілів усі поверхні небезпечно виблискували. Вона побачила, як якийсь коп послизнувся на тротуарі й поїхав, вимахуючи руками, щоб утримати рівновагу, а фургон криміналістів занесло боком так, що він мало не врізався в бампер патрульної машини.

      – Пильнуйте, док! – гукнув з того боку вулиці патрульний. – Один офіцер уже послизнувся. Здається, зап’ясток зламав.

      – Хтось мав би посипати дорогу сіллю.

      – Еге ж, – пробуркотів він. – Хтось мав би. Бо ж місто сьогодні, вочевидь, з роботою не впоралося.

      – Де детектив Кроу?

      Коп махнув рукою в рукавиці до ряду елегантних будинків.

      – Сорок перший номер. За кілька будинків звідси. Можу вас провести.

      – Ні, дякую. Я впораюся.

      Докторка