Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

на доньку, й хоча зараз для того була геть непідходяща хвилина, все ж замилувалася цим рідним створінням. Хай там що, а вона ж таки подарувала Владиславу неймовірну дитину. Життя Лори зароджувалося ще тоді, коли вони з Владиславом так кохали одне одного, коли він ще не охолонувся до дружини, котру відібрав у поліцмейстера Бурка, й Лорочку сміливо можна було назвати дитям кохання. Вона взяла щось від обох батьків і перевершила вроду самої Тетяни, до двадцяти своїх років перетворившись на неймовірну красуню з темно-синіми очима, рудавим волоссям, блідою шкірою личка, кожна риса якого вражала своєю довершеністю й мановила вражаючою красою… Й Владислав любив, неймовірно сильно любив свою єдину доньку – недарма ж він ще від її народження цілував їй ніжки й шепотів так пронизливо-ніжно:

      – Моя найкоханіша…

      Тетяна раптом дотямила, що єдиною людиною, котра й могла втримати Владислава в родині, – була вона…

      Лора!

      Й з болем благально поглянула на доньку.

      – Твій батько нас кидає, Лорочко.

      Лора сіпнулася всім своїм струнким тілом, погляд її неперевершених синіх очей полинувся до Войтовича.

      – Татку…

      Владислав важко зітхнув.

      – Люба, я маю це зробити…

      Темно-сині очі Лори палахнулися вогнем.

      – Це заради неї, так? Заради безсоромної Матвієвої ви кидаєте маму, кидаєте нас заради тієї жінки…

      – Люба, я кохаю Марину…

      – Я зненавиджу вас, коли ви підете від мами до тієї жінки!

      Мить – і Лора – в одній лиш білій нічній сорочці, поцяткованій мереживним шиттям, з довгим волоссям кольору полум’я, що спадалося їй на плечі та спину, – обернулася й кинулася геть із материнської опочивальні, й тільки відлуння її останніх слів повислося в повітрі.

      Владислав рвонувся слідкома за донькою.

      – Лорочко!

      Тетяна полишилася у своїй кімнаті одна. З хвилину чи, може, й того більш вона стояла непорушно, виструнчавшись у незрозумілій напрузі, а потім враз обм’яклася, в одну мить мов облишила її та непорозуміла сила, котра примусила постатися супроти Владислава й так зухвало кинути йому в лице те, що вона не дасть йому розлучення. Тетяна втомлено зітхнула, опустилася на стільчик біля великого дзеркала й обхопила свою неприбрану голову обома руками.

      Вона знала, що ніякі її зухвалі слова не допоможуть.

      Владислав усе одно доскочить свого й розлучиться з нею.

      Одна надія тепер лиш на Лорочку.

      Й Лора врятувала їхню родину.

      Тетяна не відала того, як саме донька спромоглася вмовити Владислава, можливо, перестрашився того, що донька й справді його зненавидить, коли він покине матір заради тої Матвієвої. Тетяна, котра так і полишилася сидіти перед дзеркалом, навіть не повірилася до кінця в почуте, коли Владислав повернувся через годину й промовив досить безбарвним голосом:

      – Можете заспокоїтися. Розлучатися ми не будемо.

      Тетяна звела на нього недовірливий погляд.

      – Ви…

      – Я передумав. І зробив