Лихе око. Андрей Кокотюха

з ними, магія вуду – дитяча пісочниця. Повір, моя старша сестра здатна зіпсувати життя кожному з нас більше, ніж це зробить кримінальний кодекс. Як на мене, то краще б уже статтею кодексу все і обмежилося.

      – Ти серйозно зараз? Ми ж ніколи досі про це не говорили?

      – А ти хіба забула, що ми раніше, до всіх тих подій, не надто тісно родичалися? Я б охоче попередив усіх приречених…

      – Приречених?

      – Віра сьогодні винесла вирок кожному з нас. Я не жартую й не нагнітаю. Чи є вихід? Треба думати. Але ж, бач, ніхто ні з ким не хоче балакати. Кожен сам за себе проти Віри не встоїть. Хіба…

      – Що – хіба? Є вихід?

      – Хіба Віра помре. Раптово. Якою смертю – несуттєво, вона будь-яку заслужила.

      Від почутого Єву Фролову пересмикнуло.

      Ще ніколи не чула вона такого від свого чоловіка.

      Роман зробив останній поштовх, голосно й полегшено видихнув, присів і завалився набік.

      Ніна лежала долілиць на столі у вітальні, обхопивши руками краї, й не поспішала опускати задрану до потилиці спідницю. Сімнадцять років із одним чоловіком навчили її отримувати своє в будь-якій ситуації та позиції. Коли треба, розтягувала процес і смакувала. Але могла впоратися й швидко. Не завжди – проте вісім випадків із десяти завжди були на її користь. А втім, обоє розуміли: зараз той випадок, коли стрімке, грубе злягання та обопільне задоволення не розслабили й полегшення не принесли.

      – Що тепер? – запитала вона, дивлячись перед собою й сильніше стиснувши краї стола.

      – Я вб’ю, – без жодних барв та емоцій прогудів із підлоги Роман.

      – Кого?

      – Всіх.

      Мірошник сів, потім – незграбно підвівся, підсмикнув штани. Трохи пововтузився з паском, легенько ляснув Ніну по голих тугих сідницях, сам опустив їй спідницю. Вона повільно сповзла зі стола, розвернулася, глянула на чоловіка, схиливши голову набік. Зараз у її очах Роман читав неприховану, щиру цікавість.

      – І ти зможеш так зробити? Всіх? Одним ударом – чи по черзі? Як це буде? Стрілятимеш із засідки, з-за рогу? Чи когось задушиш? А може, одного за одним збиватиме машина? Як на мене, найкращий спосіб. Ніби водій ні до чого, треба лише направляти авто на кого треба…

      – Може, стулиш писок?

      – А може, ти не кидатимешся порожніми словами? Вб’є він… Я все про тебе знаю, Ромо. Ти не здатен нікого вбити. На жаль. А я б змогла.

      Першим бажанням було схопити Ніну за плечі, сильно струснути, дати ляпаса. Але Мірошник знав, чим усе завершиться. Дружина засміється, підставить другу щоку. І коли він наважиться ляснути вдруге, вже значно слабше, просто мазнути долонею, то Ніна потягне його до найближчого ліжка, де дозволить, навіть змусить знову взяти себе.

      Дружина справді чекала чогось такого.

      Очі блиснули бажанням, заохочували.

      Розуміючи це, Роман Мірошник мовчки повернувся, подибав до ванної, скинув із себе все, став під душ.

      Вони давно, від самого початку їхнього життя разом, уклали негласний договір. За будь-яких обставин, радісних чи сумних,