Лихе око. Андрей Кокотюха

на пошті, у напівтемних коридорах державної районної поліклініки, в недружніх ЖЕКах чи собезах. Ще їх можна побачити на стихійних вуличних базарах: продають консервацію власного виробництва, але не так для заробітку, як задля змоги потеревенити з такими само базарувальницями.

      Віра Домонтович була б чужою серед них. Найімовірніше, нова Лорина знайома не знайшла б із такими спільної мови. Надто явно тримала марку, й перша асоціація – шляхтянка з блакитною кров’ю в жилах, яку більшовики позбавили всього, крім роду й породи. Така швидше помре в злиднях, аніж піде розпродавати рештки колишніх розкошів. Одначе не дасть собі померти, до останнього намагатиметься повернути втрачене, поновити вплив, статус і насильно забране добре ім’я.

      – Обзивати Зою останніми словами – ваше право, – визнала Лора. – У вас є причини ненавидіти одна одну. А все-таки цю квартиру вона купила вам за власні гроші.

      – У неї не було й не могло бути власних коштів, – відрізала Віра. – Коли вже зайшли, сідайте.

      Придушена нога нила, але вже менше.

      – Дякую.

      Лора підсунула стілець. Віра вмостилася на краєчку відносно нового шкіряного дивана.

      – Чаю не пропоную. Я не дуже привітна господиня. А ви не моя бажана гостя.

      – Принаймні ви чесна.

      – А є смисл брехати? Для чого? – Вона поправила сивувате пасмо й тут-таки повернулася до теми. – Ця аферистка умовила переписати все на Антончика…

      – Свого чоловіка? – Відповідь Лора теж знала, хотіла уточнити для себе й заразом глибше втягнути неприязну жінку в розмову.

      – Мого сина, – мовила Віра. – Визнаю, момент підгадала вдалий. Я не мала змоги, та й бажання теж, заперечити їй. Конфіскації майна стаття не передбачала. Проте й керувати родинною справою з колонії, погодьтесь, я не могла. Антончик теж. Тільки ж на невістку бізнес та майно не оформиш, коли є син, рідний і єдиний. А згодом Графиня, суча дочка, позбулася Антона й могла розпоряджатися всім, не озираючись ні на кого.

      – Зараз ви натякнули, що Зоя Граф убила вашого сина, щоб привласнити бізнес і нерухомість Домонтовичів. Чи я щось не так зрозуміла?

      – Не так. Не натякаю – кажу, як є. Графиня вбила мого єдиного сина.

      Вірин погляд знову пропікав.

      – Вашого сина збила машина.

      – Ви й це встигли десь почути.

      – Кажу ж: раніше служила в карному розшуку. Збирати інформацію – не так досвід, як звичка. Про вас і вашу справу, до речі, знаю більше. Ви збили людину на трасі вночі. До вашої честі, не тікали, не ховалися, навіть намагалися врятувати жертві життя. Не вийшло, і ви визнали провину. Компенсували завдану шкоду родичам, хоча ніколи не зрозумію, як гроші можуть замінити людське життя. Оживе мертвий після того, чи що… – усе ж Лора не витримала, відвела очі, далі говорила до вікна, за яким уже впевнено сутеніло. – Термін покарання відбули повністю, в Качанівській жіночій колонії[8]. – Вона помовчала, додала, голос ураз зазвучав глухо: – Втратили все.

      – Син був для мене всім. Не гроші.

      – Але його загибель – нещасний випадок.

8

Виправна колонія № 54, розташована в Харкові. Профільована для утримання жінок, засуджених уперше. Також має сектор, де тримають засуджених до довічного ув’язнення.