Лихе око. Андрей Кокотюха

ще й підфарбована Зоя залишалася простоволосою.

      – Я думала, що ви з чоловіком живете разом, – сказала Кочубей.

      Гайдук дав їй віжки управління, довіривши розмову, точніше – допит винуватця. Сам від Богунії взяв таксі й подався залагоджувати більш нагальні справи. Безпека «Омеги» раптом опинилася під загрозою, про що шеф навіть не здогадувався, бо не копав глибоко. Дбати про неї, вживати контрзаходів – його основний обов’язок. На цьому фоні ганебний вчинок охоронця-протеже зі зрозумілих причин перейшов до розряду другорядних.

      – На щастя, Вадик має власний барліг. – Зоя, говорячи так, на щасливу аж ніяк не скидалася.

      Вона чекала на іншому кінці Житомира, теж у спальному районі, але забудованому раніше. Зараз вони стояли в неохайному дворі біля єдиного парадного, яке було в панельці на дев’ять поверхів – стандартна блочна забудова сорокарічної давнини.

      – Бабуля внучкові відписала.

      – Його бабуся ніби жива.

      – То по материній лінії. А спадок – від тієї, що по батьковій.

      – Ясно. Ви сказали – на щастя…

      – Бо можу від нього відпочити. Вадик ховається тут. Або – я зачиняю.

      – Ховається?

      – Наприклад, зараз заховався від ганьби. І це добре, бо очей сусідам не муляє. Та й різні журналісти-блогери не морочать голову.

      Сокіл запаркувався трохи далі, за рогом будинку. Лора припустила, що розмова вийде довгою, тож дала напарникові карт-бланш у часі. Зазвичай у таких випадках Богдан зачинявся в салоні, вмикав тихенько будь-яку радіохвилю й дрімав під звуки.

      – Ви ще сказали – зачиняєте…

      – На ізоляцію. Тільки так можу впоратися.

      – Із чим? – Лору дратувало, коли треба було витискати слова по краплі.

      – Господи, – Зоя витягла з сумочки цигарки. – Ви не проти?

      – Навіть якщо проти – ви ж усе одно закурите.

      Зоя прикурила від дешевої запальнички, випустила дим убік.

      – Хочу кинути. Навіть іноді вдається. Та хіба з усім цим… А! – Вона приречено махнула рукою.

      – То з чим не впораєтеся? – нагадала Лора.

      – Вадик – алкаш, – просто пояснила Зоя. – Зараз це не модно. Тим паче для чоловіків його віку.

      – Йому, здається, двадцять шість…

      – Двадцять сім. Уже.

      – Що значить – не модно? Що ж тоді модно?

      – Наркотики. – Зоя знову затягнулася. – Принаймні в їхньому віці. Добре, хоч у мене татко бухав.

      – О, Господи! – вирвалося в Лори. – Даруйте, але чому – добре?

      – Знаю, як дати цьому раду. Мама зачиняла батька у квартирі, коли йшла на роботу. Проблеми, звісно, – ми ж усі разом жили. З Графом легше. Сама його сюди заганяю. Він мене слухає, хоч і бурчить.

      – Бо ви – старша?

      – Не починайте. – Зоя глянула на кінчик цигарки, збила нігтиком попіл. – Вік не має значення. Вадим усіх слухає. А ще – час від часу тікає, як сам каже, до себе, на свою територію. Щось йому муляє. Точніше – муляло.

      – Зараз не муляє?

      – Дев’ять