Отаман. Виктор Вальд

сили ЦУПНАДКОМу – Особливого відділу Херсонської повітової НК. Придушені влітку двадцятого року селянські повстання на Херсонщині все ще відлунювали пам’яттю про степову дивізію Костя Блакитного[13]. Тоді ледве відбилися за допомогою артилерії червоних бронекатерів. Зруйнували вогнем із Дніпра чверть Херсона, але встояли. Блакитний подався в Холодний Яр. Та зарано тішитися. І навесні ще вештаються херсонськими степами залишки зграї незабутнього батька Махна. Сам батько втік до Румунії, а хлопці його все ще на щось сподіваються або мстяться новій владі, підживлюючись харчами й бійцями на далеких хуторах. Та й своїх «батьків таврійських» у степах за останні роки розвелося більше, ніж хуторів.

      І в Херсоні неспокійно. Роботи практично немає. Кваліфіковані робітники розбрелися по селах. Ті, що залишились – шантрапа та п’янчуги, їм би тільки бешкетувати. Добре, що наразі по-дрібному, але щоночі в місті чутні постріли.

      Тож зарано розслаблятися. Слід бути ще більш стійкими й дисциплінованими. Особливо співробітникам Особливого відділу ЦУПНАДКОМу. А якщо хто ослаб або розм’як… Цей буде гірший за будь-якого ворога. Такому кулю в потилицю – і без розмов. Тому що той, хто був своїм, не може бути іншим.

      Травень 1921 року в Херсоні видався напрочуд спекотним. Та й сама весна була тривожною. Селяни, обливаючись потом, з тривогою спостерігали ще в квітні за тим, як за їхніми плугами й боронами тягнеться хвіст пилу. В середині квітня небо миттєво потемніло й задушливі дні завершилися раптовими зливами з гуркотом грому, які лякали ще дужче, ніж навічно вбиті в пам’ять артилерійські канонади. Потім в степу, а особливо в Херсоні, запанувала нестерпна спека.

      – Бога прогнівили, тому й грози ранні. Себто буде сухо, і врожаю не чекай. Ні хліба, ні роботи!

      Так голосив отець Діонісій у Греко-Софіївській церкві. Коли по нього прийшли, він високо затягнув псалми царя Давида: «Ти оточуєш мене, і всі шляхи мої відомі тобі». Шлях йому був у підвали ЧК, де його оточили набиті в камеру спекулянти, саботажники, порушники трудової дисципліни. А ще з десяток робітників, які покинули свої цехи і подалися за місто в пошуках хліба. Хтозна, може, і для участі у збройній боротьбі з радянською владою.

      Худючі всі, не те що конвойний Тищук. Он яка пика. Та й весь огрядний. Все-таки поживний пайок у співробітників НК.

      – Кажи, – гидливо мовив уповноважений НК.

      Мовив тихо, але цього «тихо» вистачило на те, щоб конвоїр, як від сильного удару, позадкував до стіни, а далі сповз по ній.

      Не прийнято в НК обговорювати, хто звідки прибув і таке інше. Але все ж краєм вуха Тищук чув, що цього Варніча відрядили з Криму. Там, після того як вибили Врангеля, доводилося цілодобово лежати за кулеметами, виконуючи настанову Кримревкому: «Забити наглухо в труну буржуазію, яка вже здихає і корчиться в судомах!»

      Уже стоячи на колінах, конвоїр пошепки відказав:

      – Диявол поплутав.

      – Клади на стіл, – не підвищуючи голосу, звелів Варніч.

      На покритий зеленим сукном із численними брудними плямами стіл

13

Костянтин Юрійович Пестушко (псевдоніми: Кость Блакитний; Кость Степовий-Блакитний; 1898—1921) – український військовий діяч, командувач повстанської Степової дивізії, головний отаман Холодного Яру.